Джорджа зачепили її слова, адже він уже двічі врятував їй життя. Та все ж Геро мала рацію. Він гадки не мав, що робить і куди йти далі. Крім того, він погано почувався. Паморочилося в голові й трохи нудило.
— У цьому лісі є тільки одна людина, яка зможе вам допомогти, — сказав Аттікус.
— Хто? — запитав Джордж, сподіваючись, що це не Мисливець за дітлахами.
— Моя мама, — рішуче мовив Аттікус.
Геро здивовано кліпала очима.
— Це його опікунка, — пояснив Джордж. — Ну щось типу того. Пам’ятаєш, я казав тобі? Коли хтось народжується, а не його... вирощують.
— А, пам’ятаю, — відповіла Геро. — Це те саме, просто називається по-іншому?
— Майже, — відповів Джордж.
— І де та «мама» живе? — запитала Геро.
— У мене вдома, — відповів Аттікус. — Запрошую вас до себе в гості.
Розділ чотирнадцятий
іти перебігали через десяток запаморочливих підвісних містків, перестрибували з одних дерев на інші й навіть спускалися чимось схожим на канатну дорогу, натягнуту між гілками. Нарешті Аттікус зупинився. Високо вгорі було тепліше, бо крізь сіруваті хмари пробивалося трохи сонячного світла. Скафандр у Джорджа вже повністю висохнув, але нога досі боліла там, де його подряпав тигр. Гімнастка Геро виявилась чудовою супутницею і з кожною хвилиною ставала усе веселіша.
— Що тепер? — бадьоро запитала вона. — Де ми?
— Ось мій дім! — сказав Аттікус, показавши на чудернацьку споруду попереду. Вона скидалася на багатоповерхові нетрі і була заввишки як невеликий хмародер.
— Що це? — здивувався Джордж. — І як воно взагалі тримається купи?
Але він уже й сам все зрозумів. Будинок на дереві був споруджений із залишків старої будівлі. Хлопець подивився на довгі металеві балки й бетонні опори — кістяк споруди, яка стояла на тому місці раніше. Крізь неї проросли дерева, а там, де колись була підлога, розгалужені стовбури дерев утворили горизонтальну платформу, де метушилися люди, вбрані так само, як Аттікус.
З одного боку Джордж побачив багаття і зграйку дітлахів довкола нього. Було й кілька дорослих, які розповідали дітям якусь історію. Діти слухали мов зачаровані. Навколо поралися інші люди — грюкали то тут, то там молотками, шили одяг, готували їжу. Порівняно з тим, що Джордж бачив досі у цьому дивному новому світі, тут був справжній рай. Йому згадалося, як багато років тому вони з батьками були в таборі, де всі жили як за часів Залізної доби. Але тоді Джордж та його мама з татом не мали книжок та сталевих балок і не говорили про ДНК.
— А це... вогонь? — урвала його спогади Геро. — Справжній вогонь?
Її очі захоплено сяяли.
— Ну так, — відповів Аттікус. — Хіба вогонь буває несправжній?
— Я ніколи не бачила реального вогню, — визнала Геро. — Тільки віртуальний.
— Тоді краще тримайся подалі, а то попечешся! І, до речі, чужинцям сюди не можна заходити.
— Чому? — ображено запитала Геро.
— Бо чужинці загрожують нашій культурі, — пояснив Аттікус. — Але моя мама тут головна. І вона точно захоче з вами познайомитися!
Двоє жінок помітили їх і рушили в їхній бік.
— Аттікусе, — сказала одна з них, — тебе мама шукає! Ми вже збиралися посилати когось по тебе. Кажуть, що неподалік бачили тигра. Мама хвилювалася за тебе.
— Не треба за мене хвилюватися, — відповів Аттікус.
Джордж зрозумів, що та жінка йому не надто подобається. Вона мала дуже суворе лице й очі з важкими повіками.
— Бачите — я ж по-вер-нув-ся!
— А це що за одні? — запитала друга жінка — кругла, низенька і з очима як горошинки.
— Просто знайомі, — удавано невимушеним голосом відповів Аттікус.
Та друга йому теж не подобалася. Позаду них зібрався з десяток дорослих. Атмосфера змінилася. Дорослі, які сиділи біля багаття, швидко відвели дітей подалі. Запала тиша.
— Вони чужинці, — сказала жінка з важкими повіками. — А ти знаєш наші правила.
— Я хочу поговорити з мамою, — виклично мовив Аттікус. — Тут вона встановлює правила!
— Твоя мати поручила нам дбати про безпеку нашої громади, — сказала коротунка. — І ти це добре знаєш, Аттікусе. Як і те, що вона просила нас поговорити з тобою — останній раз...
Вона не договорила, але її слова прозвучали грізно. Геро, яка стояла за спиною Джорджа, переступила з ноги на ногу.
— Де мама? — запитав Аттікус.
— На вищому рівні.
— Пішли, — Аттікус обернувся до Джорджа й Геро. — Ходімо знайдемо мою маму.
— Ти не маєш права вести туди цих двох! — сердито сказала жінка з важкими повіками. — Туди можуть підніматися тільки воїни, які пройшли всі попередні рівні. І те, що ти її син, не означає, що можеш порушувати правила.
— Вони не мають права тут залишатися, — сказала її товаришка. — Вони повинні негайно покинути це місце. А нам доведеться вирішувати, чи збирати табір і перебиратися далі, бо ти видав їм, де ми живемо. Ти ж знаєш, що часи тепер небезпечні. Тигр блукає неподалік. Кажуть, що Мисливець за дітлахами вийшов на полювання. Якщо він зловить тебе чи знайде наше поселення — нашим дітям кінець. І винні в тому будуть вони! — жінка тицьнула пальцем на Джорджа й Геро. — Це вони його сюди привели.
— Вони не підуть звідси самі, — рішуче сказав Аттікус. — Вони не орієнтуються в лісі, і там небезпечно.
— Тоді йди собі разом з ними. До побачення! — сказала жінка з важкими повіками. — Ми готові на все, аби захистити свою громаду.
— Я хочу поговорити з мамою, — стояв на своєму Аттікус. — Тільки вона може мені щось вказувати. Ви не маєте права.
Жінки перезирнулися.
— Твоя мама недобре почувається, — сказала одна з жінок. — Вона просила її не турбувати. Ми відішлемо цих двох назад до лісу, а тебе припильнуємо, щоб ти нікуди не втік. А коли мамі поліпшає, вона вирішить, що з тобою робити.
Джордж голосно ковтнув слину. Не дуже приязно їх тут зустріли. Геро потягнула його за рукав і прошепотіла на вухо:
— Вони не хочуть, щоб ми тут були. Ідемо геть, Джордже. Ми самі знайдемо дорогу до академії. Надолонник нам підкаже...
Вона замовкла. У цю мить з-за юрби дорослих почувся чийсь голос.
— Зачекайте! — голос був тихий, але владний.
Дорослі розступилися, і наперед, спираючись на ціпок, вийшла жінка. Вона мала довге сріблясте волосся й розумне лице з такими самими світло-зеленими очима, як в Аттікуса.
— Мамо! — радісно скрикнув Аттікус і кинувся до неї.
Двоє дорослих хотіли його зупинити, але жінка махнула на них ціпком.
— Розійдіться! — скомандувала вона, коли Аттікус її обійняв. — Повертайтеся до роботи.
— Але ж лідерко й імператрице землі, річок, звірів і птахів, — сказала жінка з важкими повіками, вклонившись і склавши долоні, та водночас лукаво посміхаючись. — Аттікус привів у нашу колонію чужинців. Згідно з правилами, їх треба негайно вигнати звідси.
— Аттікус вчинив тяжкий злочин, — додала її товаришка. — О володарко дерев, лісів, небес, планет і...
— Досить! — перебила її мама Аттікуса. — Я ж казала, що терпіти не можу безглуздих титулів, які ви вигадуєте. Мені подобалося, коли ви кликали мене просто на ім’я.
— Але ж мудра й прекрасна правителько наших сердець і помислів, — правила своєї жінка з важкими повіками, — люди хотіли, щоб ви були вищі за них. Вони не хочуть, щоб ви були на одному рівні з ними. І просили, щоб ви скеровували їх не тільки у повсякденному житті, а й...
— Досить! — не витерпіла мама Аттікуса. — Тут троє дітей, і принаймні двоє з них втомлені й голодні.
— Я теж хочу їсти! — з надією озвався Аттікус.
— Колись буває таке, щоб ти не хотів їсти? — краєм вуст усміхнулася його мама.
«Моя мама казала мені так само», — подумав Джордж.
— Я відведу їх до себе, і ми поговоримо про те, як бути далі.
Дорослі вжахнулися.
— Але ж Матінко... — промекала коротунка. — Ми збудували систему рівнів, щоб...