— Я сказала — досить уже! — мама Аттікуса кивнула головою до Джорджа й Геро. Вони не змогли б її не послухати, навіть якби й хотіли. — Ходіть за мною.
Вони подерлися вгору аж до верхівок дерев. Дітей провели до ділянки платформи, затуленої широким листям і гілками. Там палало невелике багаття, довкола якого лежали звірині шкури. Коли вони посідали, темні постаті принесли випотрошені гарбузи з їжею. Аттікус вмить схопив свою «миску» й напакував рота наїдками.
— М-м-м! Смажена сарана! — сказав він з повним ротом. — Мій улюблений білок!
Геро зблідла — рука, якою вона тримала чорний шматочок, повисла в повітрі. Вона поклала сарану назад у гарбуз. Потім зняла наплічник і, понишпоривши всередині, витягнула сублімований батончик.
— Хлопче, — звернулася Матінка до Джорджа, — куди ти прямуєш? Куди ведеш цю дівчинку?
— До Альби, — відповів Джордж. — Ви знаєте, де це? Йому вилетіло з голови, що Геро досі не в курсі про їхній новий пункт призначення.
— Так, ми всі про неї чули, — сказала Матінка. — Єдине місце, де ще є свобода. Але ми тут застрягли без доступу до реальної інформації — тільки чутки. Хто послав вас у таку неймовірну подорож?
— Німу, — відповів Джордж, вирішивши, що найкраща стратегія — казати правду. — Опікунка Геро. І робот, хоча мені здається, що він насправді був замаскованим суперкомп’ютером. Вони сказали, що ми повинні дістатися до Альби. Інакше...
Джордж уже давно трусився від холоду й тепер підсунувся ближче до вогню.
— О, що сталося з твоєю ногою? — запитала мама Аттікуса, помітивши, що хлопець цокотить зубами, а на його скафандрі плями крові.
— Мене зачепив тигр, — відповів Джордж. — Нічого страшного, просто подряпина.
Та з рани не переставала сочитися кров.
— Дай-но я гляну, — сказала Матінка. Вона обережно відгорнула штанину, за якою ховалася рана від тигрового пазура. — Треба обробити, щоб не почалося зараження, — мовила вона і зняла з мотузки на шиї пляшечку. — Сиди й не ворушися.
Вона перевернула пляшечку й вилила на рану якусь рідину. Джордж захоплено спостерігав за її рухами.
— Що це? — запитав він.
— Найдавніший відомий людству антибіотик, — відповіла мама Аттікуса. — Дуже рідкісний і цінний. Тепер його мало де знайдеш. Він тебе вилікує.
— Драконяча кров! — вигукнув Аттікус. — Від комодського дракона! Найцінніше, що в нас є!
«Цікаво, звідки вони її дістали? — подумав Джордж. — Невже тепер на місці Манчестера живуть комодські дракони? Втекли з лабораторії чи із зоопарку?» Матінка немовби прочитала його думки, бо сказала:
— Бачу, що в нашому світі для тебе повно несподіванок.
Вона скривилася.
— Тобі недобре, мамо? — запитав Аттікус. — Здається, тобі не ліпшає.
— І вже не поліпшає, — відповіла Матінка. — У давні часи мене б вилікували. А тепер ні...
Вона лягла на шкуру й заплющила очі. Джордж намагався зрозуміти, куди ж він потрапив.
— Ви знаєтеся на науці, — сказав він. — Знаєте, що таке антибіотики, ДНК, білки і ще, мабуть, багато всього. Але ж ви живете на деревах і не маєте технологій!
Йому згадалися його батьки, які добровільно відмовлялися від зручностей. Невже мама з татом уявляли собі ідеальне життя саме так? Чи, може, якось по-іншому?
— Ви хотіли так жити? — запитав він. — Чи у вас не було виходу?
— Ми живемо поза системою, — відповіла Матінка. — Коли корпорації стали дуже потужні й почали змушувати людей жити за їхніми правилами, ми повстали. Тому нас вигнали. Але ми стараємося зберегти наукові знання наших батьків і прадідів та передати їх наступним поколінням.
Геро не сиділося на місці. Вона крутилася-вертілася, а тоді встала, наче зібралась кудись іти.
— Я думала, що ми прямуємо в Чудесну академію, — повільно сказала вона. — Що ми покинули Бульбашку й мандруємо в академію, а не сюди.
— Чудесна академія! — здивовано повторила мама Аттікуса. — Бульбашка! Востаннє я чула ці слова сто років тому!
Геро спантеличено глянула на неї.
— Якщо ви їх чули, — сказала вона, — то чому Аттікус живе тут, а не в Бульбашці, як я?
— Аттікус тут, зі мною, — відповіла Матінка, — бо я його мама, а він мій син, тому ми живемо разом. Ось для чого наша колонія. В Едемі дітям заборонено жити з батьками, а ми такого не хотіли.
Геро розтулила рота, аби щось сказати, але тут же стулила. Мабуть, у неї було стільки питань, що вона не знала, яке озвучити першим.
— Але ж тут так само Едем, правда? — запитав Джордж. — Тут, у болоті?
— Ніби так, — відповів Аттікус, — але едемці сюди не приходять. Ну майже. Хіба Мисливець за дітлахами — красти наших дітей, щоб колонія не збільшувалась. А решта не наважуються. Їхні роботи застрягають у болоті, тому поки що ми у безпеці.
Джордж згадав про космічний корабель у небі, який належав урядові Дампа. Цікаво — він стежить звідти за такими людьми чи, може, націлює на них зброю? Йому стало ясно, що це місце таке ж небезпечне, як і гола пустеля.
— Хто ви взагалі такі? — запитав Джордж.
— Повстанці, — сказала Матінка. — Розумні люди, які відмовилися приймати Дампове «бачення» світу, але не встигли втекти після Великого розколу. До нас приєдналося багато науковців, інженерів, митців, музикантів, учителів. Людей, які прагнули жити зі своїми близькими так, як цього хочеться їм, а не комусь нагорі.
Джордж охнув.
— А ви... А тут... А може...
Він спробував заспокоїтись і говорити нормально:
— Я шукаю своїх маму і тата. Їх звати Дейзі й Теренс. Ви їх знаєте?
Він благально подивився на Матінку й Аттікуса — хоч би ті сказали «так»! Але Матінка похитала головою.
— На жаль, ні, — сказала вона, взявши Джорджа за руку.
Очі хлопця затуманили сльози.
— Колись Едем прийде по нас, — мовила Матінка. — Ми просто намагаємося виграти трохи часу.
— Неправда! — палко заперечив Аттікус. — Ми — воїни! Вони нізащо нас не схоплять!
— Крім того, є внутрішня загроза, — стривожено сказала Матінка. — Я багато років очолюю колонію і бачу, що вона почала змінюватися. Деякі люди хочуть мати більше за інших. Хочуть, щоб їх усі поважали, величали всілякими титулами... Скоро нам настане кінець, бо вони прагнуть, щоб я перетворила нашу колонію на «корпорацію»!
— А мені ти такого не казала! — поскаржився Аттікус.
— Бо я хотіла, щоб ти насолоджувався дитинством, поки маєш час. Але тепер ти мусиш знати. Тому що своїми дурнуватими рішеннями ці йолопи поставили під загрозу твоє майбутнє.
Вона знову на кілька хвилин заплющила очі. У призахідних променях сонця вогонь здавався яскравішим. Матінка розплющила очі. Вона досі лежала на м’якому хутрі, а її голос став тихим, наче шурхіт листя у нічному лісі.
— Не йди в Чудесну академію, дитинко. Не йди.
— Чому? — запитала Геро.
Джорджеві здалося, що її голос пролунав десь здалеку, але в голові роїлося стільки думок, що він не мав як задуматися, чому це так.
— Бо звідти ніхто не виходить живий, — сказала Матінка. — Нікому не вдається звідти вибратися. Більше нікому.
— А що то за Чудесна академія, мамо? — запитав Аттікус, який уперше почув цю назву. — Там виховують воїнів?
— Чудесна академія — це пекло на Землі, — мовила Матінка.
— Неправда! — здалеку долинув голос Геро. — Це місце, де вчать бути лідерами!
— Чому всі розумні діти в Едемі зникають, як гадаєш? — Матінка не звернула уваги на її слова. — Як режиму вдається весь цей час випереджати машини? Звідки вони беруть інтелектуальну сировину — розумові ресурси, яких їм точно бракує?
Геро прошепотіла в темряві:
— Але... але мої друзі туди поїхали! Друзі з Бульбашки... Звідки ви це знаєте?
— Бо тільки мені вдалося звідти втекти, — сказала Матінка.
Розділ п’ятнадцятий
авіть Аттікуса ошелешила ця новина.
— Але ти ніколи не казала! — вигукнув він. — Мамо! Чому ти мені про це не розповіла?!