Бульцман тим часом клацав перемикачами і вводив різні команди — у цьому хлопець не міг йому допомогти.
— Чому тут нема часу?
— Час завжди є, — відповів Бульцман. — І він завжди рухається вперед. Просто ми не знаємо, як швидко. Хоча встановлені тут амортизатори викликали в мене деякі припущення стосовно швидкості нашого корабля...
— Ми мусимо повернутися додому, Бульцмане, — рішуче сказав Джордж. — І байдуже, що для цього треба зробити. Ми потрібні на Землі!
Бульцманова спроба зламати систему й відібрати управління в невидимої сили, що керувала їхнім кораблем, знову закінчилася нічим. За ілюмінаторами миготіли зірки, утворюючи блискучу веселку. Джорджеві спало на думку, що він же, напевно, — єдина людина на світі, яка опинилася так далеко від Землі! Але чи зможе він розповісти про це комусь удома, на рідній планеті? І якщо йому таки вдасться повернутися, що він там застане?
Бульцман витер чоло: ох, непроста це справа — змінити курс корабля! Джордж мало не розсміявся — роботи ж не пітніють, значить, і витирати з чола нема що, але Бульцман підгледів цей жест у людей і часто копіював його, показуючи, як же він важко працює.
Але тільки-но Бульцман вирішив облишити чергову невдалу спробу, як корабель сам до них заговорив.
— Кульмінаційного моменту подорожі досягнуто, — оголосив він.
Джордж і Бульцман мало зі шкіри не вискочили.
— Що тепер? — закричав Джордж.
Але міг і не питати. Велетенський корабель, який ще мить тому рішуче прорізав космічну темряву, практично зупинився, а тоді почав розвертатися.
— Бульцмане! — вигукнув Джордж. — По-моєму, ми...
Він не наважився сказати це вголос.
— Схоже, що так! — відповів робот, усміхнувшись від одного підсмаженого металевого вуха до другого.
— Так! Так! — Джордж підлетів до робота й міцно його обійняв. — Ми розвертаємось і летимо...
— Додому, — озвався з динаміка моторошний голос. Джордж і Бульцман так і завмерли в обіймах. — Усі повертайтеся додому й не виходьте на вулицю, — чітко промовляв виразний голос. На задньому фоні завивали десятки сирен. — Жителі планети Земля! — гриміло з динаміка. — Не панікуйте. Залишайтеся у своїх домівках. Не чиніть опору. Це не навчальна сирена. Повторюю: це не навчальна сирена.
Коли голос прокарбував ці накази, Джордж із Бульцманом почули ще один гучний звук — цього разу схожий на гігантський вибух, від якого могла затрястися Земля, а над її поверхнею — здійнятися велетенська грибоподібна хмара.
Після цього запала тиша.
Розділ перший
осмічний корабель сів на задню частину — гуп! Кілька хвилин загрозливо хитався, та все ж не перекинувся. Застряг у кам’янистій землі, наче космічна версія Пізанської вежі. Його огортали хмари пилюки. Оце так видовище, якого, щоправда, ніхто сторонній не бачив. Довкола корабля на багато кілометрів простягалися випалені сонцем піски — порожні, як місячна пустеля під розжареним молочно-білим небом.
Усередині корабля сиділо двоє астронавтів, пристебнутих до сидінь. Нарешті корабель перестав хитатися.
— Мене нудить, — проскиглив Бульцман, не розплющуючи очей.
— Не вигадуй, — відповів Джордж. — Ти ж робот, як тебе може нудити?
— Може-може, — заперечив Бульцман. За час, проведений разом із Джорджем у космосі, він повірив у те, що наділений не лише інтелектом, а й почуттями. — Я все відчуваю!
Джордж, який надавав перевагу фактам, а не відчуттям, не мав охоти говорити в ту мить про те, що там робот відчуває.
— Посадку завершено?
— Так, дякую, Бульцмане! — ображено буркнув робот.
— Дякую, Бульцмане, — пробурмотів Джордж. — Нічогенька така посадка.
— Ми на поверхні небесного тіла. Що це може бути, як не «посадка»?
— Не смішно, — відповів Джордж. — Це ж Земля, правда?
— Напевно, — сказав робот, роззирнувшись довкола. — Але я не впевнений на всі сто.
— А що як ні? — запитав Джордж. — Ану ж ти посадив нас на іншій планеті?
Він тут же зрозумів, що бовкнув зайве. Під час довгої подорожі Бульцман навчився реагувати на все як людина. Спалахував навіть від найменшого критичного зауваження.
— Слухай, я зробив усе, що міг! — вигукнув робот. — І взагалі, це через тебе ми полетіли в космос!
— Та знаю я, знаю... — зітхнув Джордж. — Дякую, що ти склав мені компанію. Сам я б ніколи не дав ради з цим кораблем.
— Ну годі вже, перестань, — подобрів Бульцман. — Мені ніколи не дозволяли так довго бути з людьми. Дуже корисний досвід. Як робот, я й мріяти ніколи не міг...
Він замовк.
— Роботи не мають мрій, — виправився він. — Я ніколи б не подумав, що дружитиму колись з людиною. І з усіх людей я б обрав тільки тебе. Ти найкращий представник людського роду, Джордже.
Хлопцеві підступив клубок до горла.
— Ох, Бульцмане! — сказав він. — А ти — найкращий на світі робот. Ні, справді, — кашлянув він, — ти найкращий друг: і серед роботів, і серед людей.
Бульцман усміхнувся, а тоді простягнув свої металеві клешні й розстебнув пасок, який тримав Джорджа у кріслі.
— Ми виходимо?
— Так, — відповів робот. — Не знаю, як ти, а я дочекатись не можу, коли нарешті випростаю ноги!
— Але як ми звідси виберемося? — запитав Джордж. — Ми ж досить високо від поверхні. Я не поламаю собі руки й ноги, якщо зістрибну вниз?
— На щастя, — мовив Бульцман, зиркнувши крізь ілюмінатор, — коли я посадив корабель вертикально — розумний маневр, еге ж? — то, по-моєму, розчавив його нижню частину, і тепер ти значно нижче, ніж мав би бути. Тому твої руки й ноги мали б пережити спуск.
Коли корабель мав тільки стартувати із Землі, вони проникли всередину через спеціальну вежу, що підняла їх до рівня входу. Тепер, подивившись в ілюмінатор, Джордж побачив, що Бульцман має рацію. До поверхні планети — Земля це чи ні? — було височенько, але стрибати можна. Він роззирнувся: під час посадки шибки сильно забруднилися, тож довкола мало що було видно, крім білої рівнини.
— Де ж ми сіли? — Джордж глянув на панель управління, чи нема там якоїсь інформації про те, де вони опинилися.
Але корабель, повернувшись додому... вирушив у кращі світи. Відчайдушний мандрівник, що колись рвався за межі Сонячної системи, перетворився на купу металу, порожніх екранів і непотрібних вимикачів.
— Мої пристрої не ловлять зв’язку, — сказав Бульцман. — Не розумію чому Сподіваюся, що це Земля. Я емоційно не готовий до нової планети.
— Що ж, це не єдина проблема, — мовив Джордж. — Якщо це інша планета, ми не зможемо дихати в її атмосфері...
— Я піду перший, — благородно запропонував Бульцман. — Випробую умови. Можу трохи затриматись...
— Дякую, — відповів Джордж, який анітрохи не хвилювався про те, що станеться з Бульцманом, коли той вийде з корабля. Випробовувати умови для робота набагато безпечніше, ніж для людини. Він знову визирнув в ілюмінатор. У якому кінці світу вони опинилися, га?
— Ти радий? — запитав Бульцман, пораючись біля люка.
— Дуже! — відповів Джордж. — Я хочу побачити маму й тата. І Енні! Дізнатися нарешті, що там відбувається. Таке дивне повідомлення вона нам послала. Маю надію, до цього часу все змінилося на краще... А ще я голодний! Мрію про нормальну їжу!
— А я не можу дочекатися, коли знову побачусь зі своїми робо-братами на Землі й розповів їм про людську натуру, — мовив робот. — Гадаю, їм буде цікаво почути, що...
— Ага! — перервав Джордж Бульцманові роздуми, які вже не раз чув під час космічної мандрівки. — Поквапся! Треба вибратися з корабля, поки той не вимкнувся повністю і ми не застрягли в ньому назавжди.
— Та-дам! — вигукнув робот, відчинивши люк. За ним мав простягатися краєвид, але видимість була така погана, що вони майже нічого не побачили. Всередину залетів вітер, принісши зі собою липкі піщинки й частинки сажі.
— Фу-у-у! — Бульцман кинувся зчищати їх зі свого металевого тулуба. — По-моєму, раніше Земля була чистіша. Але є добрі новини! Я можу дихати повітрям! Я провів тест — його склад доволі безпечний для тебе.