— Але ж, ваша охоронносте, — улесливо прогугнявив мерзенний Мисливець за дітлахами, — це не прості діти.
— А які? — запитав начальник охорони, явно втративши цікавість до розмови.
— Це особливі дітиська, — вишкірився Слизус. — Цінні джерела інформації. Трелліс Дамп — хай живе довго і щасливо! — просив мене зловити їх і привести до нього.
Охоронець насторожився.
— А чому я про це не знаю? — вигукнув він.
— Суперсекретна місія, — гордо відповів Мисливець за дітлахами. — Конфіденційна інформація.
— Ясно, — відповів охоронець.
Він зв’язався з людьми всередині будівлі. А тоді, кілька разів кивнувши головою, обернувся до Мисливця.
— Дякую, Слизусе, — мовив він. — Я їх проведу.
— Постривайте-но, — сказав Слизус. — Може, мені дістанеться за них винагорода. Якщо ви не проти, я сам передам дітей з рук у руки.
Начальник охорони не був у захваті, але Слизуса пропустив. Слідом за ними рушили роботи. Слизус здавався щасливим як слон, коли опинився у величезному вестибюлі.
— Золотий ліфт! — прокаркав він. — Нарешті настав той великий день, коли Слизус Слизович проїдеться в золотому ліфті! Ох, якби ж мене зараз хтось бачив!
— Бачать, думаю, — сказав Джордж, роззираючись вестибюлем, теж, схоже, зробленим із золота.
Освітлювали залу величезні жаровні, в яких горів начебто справжній вогонь, кидаючи зловісні відблиски на золотисту поверхню.
— Думаю, тут усюди камери.
Попереду височіли подвійні двері, оздоблені великими прозорими каменями, в яких відбивалося полум’я.
— Діаманти! — вражено сказав Джордж. — Навіщо на дверях ліфта діаманти?
— Замовкни! — гаркнув Слизус. Він скинув пошарпаного капелюха й намагався сяк-так розплескати на голові ріденьке волосся. — Ти... ти не маєш права говорити!
— Чому це? — відказав Джордж, який зрозумів, що йому більше нема чого втрачати.
— Тому що ти — ніхто і твої балачки нікому не цікаві, — сказав Слизус.
Дивлячись у викривлене жовте відображення на золотистих дверях, він плюнув на пальці й спробував пригладити неслухняну волосину. Тоді обережно начепив на голову свого жахливого капелюха.
— Он той нормальний, тихо сидить, — схвально кивнув він на Аттікуса.
Джордж найбільше за все мріяв, щоб Аттікус нарешті оговтався. Інакше він опиниться сам як палець.
Двері ліфта роз’їхалися — кабіна теж була з чистого золота. Джордж не думав, що колись побачить стільки золота в одному місці, аж воно видасться йому нудним. Краще б тут було щось звичайне і просте — наприклад, цегляні стіни.
Роботи заштовхали всіх трьох у золоту кабіну.
Коли двері зачинилися, Слизус полегшено зітхнув.
— Нарешті! — прохрипів він. — Слизус їде вгору!
Розділ дев’ятнадцятий
вері ліфта відчинилися. Раптом Слизус, який ще секунду тому був бадьорий-пребадьорий, перехотів виходити.
— Ти перший, — сказав він до Джорджа.
— Ні, тільки після вас, — ввічливо відповів Джордж. Цікаво, чому Слизус раптом почав нервуватися? — Ні, ти! — Слизус штовхнув Джорджа вперед. Аттікус, не скидаючи капюшона, вийшов слідом за ним. Вони ступили крок уперед. Величезна кімната, як і вестибюль, була покрита золотом. Але якщо у вестибюлі було темно й похмуро, то тут аж очі сліпило. На всіх стінах були величезні вікна, а де не було вікон — висіли гігантські дзеркала. Зі стелі звисали канделябри з кришталевими бурульками, старезні, начебто привезені з якогось стародавнього замку. У кутках кімнати виднілися якісь постаті. Одних підсвічувало пообіднє сонце, інші стояли проти світла.
Посередині кімнати вони побачили чоловіка — його заливало світло канделябрів над головою і сонячне світло, що падало з вікна. На тлі всієї тієї розкоші він виглядав звичайним собі чоловічком у золотистому костюмі, який захопився грою в шахи з невидимим суперником. Щоправда, помітив Джордж, він дуже відрізнявся від тієї постаті на площі: старіший, товстіший, поморщений і з малими, неначе втиснутими в потилицю очима.
Старий підняв шахову фігурку й повільно переставив її на іншу клітинку Невидимий супротивник діяв швидко — фігурка навпроти була готова атакувати. Чоловік зробив ще один хід, але суперник його обхитрував: шах і мат!
— Е, так не піде! — обурився чоловік. — Він знову виграв!
Постаті в кутках кімнати переступили з ноги на ногу.
— Мені потрібно більше мозкового ресурсу! — крикнув чоловік. — Ще більше! Я не хочу, щоб машини в мене вигравали!
— Так, сер, — пробурмотіли постаті. — Буде зроблено!
— Мені потрібна вона! — рявкнув чоловік. — Приведіть її до мене! Чому вона не тут?
— Бо ви пригрозили, що кинете її за ґрати, — невпевнено сказав один із посіпак. — Може, тому вона втекла?
Миттю підійшов великий робот і викинув його геть із кімнати.
— Ми працюємо над цим питанням! — озвався другий радник. — Ми запропонували їй дуже привабливі умови!
— То активніше працюйте! Ще щось пообіцяйте. Це наказ, — голос чоловіка в золотистому костюмі прозвучав зловісно тихо. — Я — найрозумніша людина в Едемі. У мене найпотужніший мозок. І я не дозволю, щоб мене перемагали всякі там «розумні» машини.
— А може, — боязко озвався ще один посіпака, — ми просто зробимо машини трохи дурнішими? Ну, так як ми зробили з людьми. Скасували нормальну освіту — і дивіться, яких успіхів досягнули! Вони вірять усьому, що ми кажемо!
— Бовдур! — чоловік обернувся, щоб подивитися, хто це говорить. — Ми вже пробували вчити машини по-іншому. І нічого з того не вийшло! У них забагато розуму! І вони випереджають нас! Скоро стануть такі розумні, що почнуть вирішувати усе за нас! Ми втратимо контроль — усім заправлятимуть машини! Режимом Дампа повинен керувати Дамп, а не машини з якимись там своїми ідеями.
Він крутнувся і помітив дітей, а за ними Слизуса.
— Вітаю, господарю, — слизняво мовив Слизус, нервово роззирнувшись. — Для мене велика честь знову вас бачити. Я впевнений, що ваш найпотужніший мозок пам’ятає Слизуса Слизовича — найуспішнішого п’ятизіркового Мисливця за дітлахами в...
— Досить уже, — махнув рукою чоловік.
Слизус хотів було ввічливо вклонитися, але забув, що начепив на голову древнього капелюха-шолома. Той упав на підлогу й покотився до вікон.
Слизус нажахано зойкнув.
— Мій капелюх!
Він кинувся за ним.
Чоловік повільно рушив до дітей. Коли він підійшов ближче, вони побачили, що його аватар на площі виглядав зовсім неправдоподібно. Реальна версія була не тільки старіша, а й огидніша.
— Ну, ви знаєте, хто я, — сказав чоловік. Коли він опинився віч-на-віч зі справжніми дітьми, його голос звучав чомусь не так упевнено.
— Та ні, — ввічливо відповів Джордж. — Не зовсім.
— Брехня! — обурився чоловік. — Усі знають, що я Трелліс Дамп — хай я житиму довго і щасливо! — рятівник світу. Коли люди кричали: «Треллісе! Треллісе! Врятуй нас!» — я їх почув...
Його очі зблиснули.
— Я продовжив роботу, яку розпочав мій батько. Врятував свій народ. Збудував мури й вежі. Я створив це місто. Я змінив світ.
— А ви впевнені, що змінили його на краще? — чемно поцікавився Джордж.
Трелліс Дамп розлютився, як пантера, проте саме тієї миті повернувся Слизус зі своїм капелюхом.
— Не слухайте того хлопчиська, ваша величносте, — промуркотів він, стараючись підібратися якомога ближче до Дампа. — Ми не змогли його ідентифікувати. Напевно, то якийсь біженець. Він нічого не знає.
— Тоді що він робить у Великій вежі Дампа? — гарикнув Дамп.
— У всьому винна його подружка, — медовим голоском прощебетав Слизус. — Мені щойно передали, що дівчинка — утікачка з Бульбашки і що вона може дати нам інформацію, яка приведе нас у саме лігво зрадників, яких ви шукаєте!