Однак Дамп зовсім не почувався загнаним у кут і нічого пояснювати не збирався. Навпаки, він повівся несподівано. Випростав спину, надув груди й обійняв Джорджа за плечі.
— Слухай сюди, — він повів Джорджа до вікна. Звідти видно було весь Едемополіс — унизу між хмародерами роїлися люди. З одного боку простягалася гола пустеля, з другого об фортечні мури розбивалися морські хвилі. — Давай домовимося.
Розділ двадцятий
жордж гойдався на неспокійних хвилях у маленькому човні. Він мав удосталь часу обміркувати те, що недавно сталося. Холодна темна вода раз у раз хлюпала на ніс його човника, а він тим часом намагався в усьому розібратися. Було дуже непросто. І дуже холодно. На нічному небі виблискували зорі. Це прегарне, величне видовище перевершувало все, що набудував Трелліс Дамп, — усі його вежі й мури.
Джордж плив уперед; човен сам прокладав маршрут темними водами непривітного моря. Трелліс Дамп не збирався домовлятися по-справжньому. Джордж мав самотужки дістатися до Альби й поговорити з лідеркою того краю — загадковою особою, яку Дамп називав просто «вона». Джордж мав привезти її до Едемополіса, щоб вона нарешті погодилася допомогти Дампові перемогти машини, які стояли на шляху до його мети: керувати цілим світом із космосу.
— А що мені за це буде? — сміливо запитав Джордж, коли стояв поруч із Дампом і дивився на краєвид, що відкривався з Великої вежі.
Навколо височіли скляні будівлі. Деякі їхні стіни, що здіймалися поміж хмар, були зелені від рослин, які постійно поливали. З одного боку Джордж побачив величезну споруду — щоправда, нижчу за хмародери — у формі сріблястого круга, що виблискував у яскравих променях сонця.
Проте за вежами, що кільцем оточували Велику вежу Дампа, виднілися старіші, занедбані будівлі, а за ними — самі лише нетрі. Джордж зауважив, що Брама достатку, через яку він потрапив до Едемополіса, навмисне стояла в тому місці: вона вела просто до центральної площі й Великої вежі, так що люди, які прибували до міста, бачили його найгарнішу частину з іншого боку простягався берег, наїжачений ракетами. Темно-синє море було помережане білими бурунцями, а на обрії майоріла зелена смужка землі. «Напевно, це Альба!» — подумав Джордж. Так близько і водночас так далеко...
Дамп посміхнувся.
— За це тобі буде все — і нічого, — відповів він. — Роби те, що я тобі кажу. Привезеш її сюди, вона перепрограмує розумні машини так, щоб ті слухалися мене й тільки мене, і тоді всі лишаться живі й здорові. А не привезеш — ну то...
— То що? — вражено перепитав Джордж. — Але ж...
— Ти чув, що я сказав, хлопчиську, — посмішка вмить стерлася з лиця Дампа. — Тоді всім буде кінець. Всім!
Джордж не мав вибору. «Невже Дамп справді зможе виконати свою погрозу і знищити всіх-всіх?» — подумав він. А якщо він не повернеться — чи дійсно той на таке зважиться? Був тільки один спосіб про це дізнатися, от тільки надто ризикований. Якщо Дамп не бреше, усі люди загинуть.
Джордж розумів, що в Дампа теж небагато варіантів. Йому потрібна загадкова «вона». Дамп був переконаний: доля корпорації, що переживала не найкращі часи, — в її руках, хлопець побачив це на власні очі. В Едемі нічого не працювало як слід: майже всі були нещасливі, голодні й убогі. А решта або жили в ізоляції в колонії на деревах, покладаючись на стародавні методи виживання й дрібку наукових знань, або бігали пустелею, як божевільні, або ж мешкали в чотирьох стінах у Бульбашці — технологічній ілюзії під цілодобовим наглядом.
Навіть люди на горішньому поверсі Великої вежі Дампа виглядали наляканими, так наче земля унизу почала вислизати їм з-під ніг. «Може, Едем і є власністю Дампа, — подумав Джордж, — але насправді він йому не належить. Принаймні людські серця й душі — точно ні».
Перш ніж Джорджа спустили з Великої вежі — цього разу не золотим ліфтом, а брудним і поцвілим з протилежного боку будівлі, — йому дали чіткі вказівки.
— Привези її до Великої вежі до наступного заходу сонця! Інакше вина за всі наслідки ляже на тебе! — гаркнув Дамп. — І тільки її саму — ніякого війська! Якщо вона приведе за собою підкріплення, я відразу дам наказ усіх знищити.
Німу побіліла мов крейда, коли це почула, і спробувала втрутитися.
— Але ж ваша величносте, — благально мовила вона, — ще нікому не вдавалося перепливти Скрутну протоку й дістатися звідси до Альби. Це дуже небезпечно. Хлопець або потоне, або загине. Вони відразу запустять ракету в його човен, як тільки його помітять.
«Німу, якій і так непереливки, ще знайшла в собі мужність заступитися за мене!» — подумав Джордж.
— То нехай тримає кулаки, щоб не запустили, — Дамп і бровою не повів.
Він пронизав Німу суворим поглядом:
— А може, ви таємно підтримуєте зв’язок з Альбою і передасте їм повідомлення, га?
— Ні, сер, — знічено відповіла Німу. — Я вже казала вам: наші мережі не можуть налагодити з ними зв’язок.
— Є ще один варіант, — озвалася помічниця Дампа — худорлява жінка з білявими кучерями. — Може, хтось знає, де той розумний суперкомп’ютер, що посилає зашифровані повідомлення на Альбу, яких ми не можемо перехопити? Тоді ми змогли б попередити їх, що цей хлопчисько має важливу місію.
Джордж мовчав. Він уже давно зрозумів, що такий суперкомп’ютер є в Німу і що Емпірей — не зовсім звичайний робот. Але невідомо, чи може він передати повідомлення на Альбу. Залишалось тільки сподіватися.
— Не меліть дурниць, — пхикнув Дамп, якому гордість не дозволяла уявити, що таке могло творитися у нього перед носом. — Якби ми знайшли суперкомп’ютер, то вже б давно використали його, щоб зупинити машинне навчання і відновити контроль над машинами. Повернули б владу у свої руки!
Німу потерла чоло.
— Справді, ваша величносте, — ввічливо сказала вона, — якби в нас був суперкомп’ютер, то ми б не потребували її.
— Собацюро! — рявкнув Дамп. — Чому ми не знаємо, де суперкомп’ютер?
— Ми не припиняємо пошуків, — зніяковіло відповів Собацюра. — Але відколи ви забрали в людей доступ до навчання, це стало непросто. Ми не могли передбачити, що машини так швидко вивчать усе про людей і про те, як ми керуємо світом, а тоді підуть проти нас.
— Найголовніше, — втрутилася білява радниця Дампа, — що вона не має суперкомп’ютера. Бо якби вона і суперкомп’ютер знову об’єдналися...
Навіть Дамп зблід, уявивши таке.
— Підступна мерзотниця! Їй ніколи не дістанеться суперкомп’ютер! Ми навіть без нього сильні! Ми взагалі неймовірні. А вона — невдаха!
— Невдаха, без якої ви не впораєтеся, — пробурмотів Собацюра, втупившись у підлогу. — Інакше машини відберуть у вас владу.
— Брешеш! — закричав Дамп. — Мою владу живлять найкращі уми Едему! Поки я маю доступ до мозкових ресурсів Чудесної академії...
Радниця штурхнула його в кісточку на нозі. Дамп замовк.
— Заберіть звідси хлопчиська, — тицьнув він пальцем на Джорджа. — Виведіть його звідси — і хай пливе через Скрутну протоку до тої клятої діри! А там його або пристрелять у воді, або він допливе й повернеться разом із нею до Едему. Так чи так, — він лукаво вишкірився, — а я все одно виграю.
Дорогою до виходу Джордж почув голос Аттікуса.
— А я? — запитав той. — Що буде зі мною?
Але відповіді Джордж не почув. Він міг тільки сподіватися, що його лісовий приятель виживе в тій дивній залі на останньому поверсі хмародера...
І ось тепер Джордж плив у чорнильній темряві до Альби. Раптом він дещо відчув. Човник сповільнив хід. Спочатку він летів уперед на хвилях, а тепер плив усе повільніше й повільніше. Холодна вода раз у раз хлюпала йому на ноги — у стертих черевиках вони стали крижані. Джордж глянув на зорі. Колись дуже давно він та його найліпша подруга Енні не раз переходили через космічний портал, що його малював суперкомп’ютер Космос, і мандрували серед зірок. Вони розмовляли про науку і про Всесвіт та жили у світі, де — як їм здавалося — усе вдосконалювалося, а люди ставали розумніші й добріші. Як же майбутнє скотилося до такого?..