Нічний краєвид несподівано змінився: непроглядна темрява поза світло-жовтою плямою від ліхтарика, що його дозволили взяти Джорджеві, зненацька вибухнула світлом. Від нього аж заболіли очі. По воді ковзали сліпучі прожектори — за кілька секунд вони виловили його човник. Над головою загудів рій дронів: вони сфотографували його й передали зображення на суходіл. Джордж знав, що камера, вмонтована в його човен, теж фіксує все, що відбувається, і надсилає інформацію у Велику вежу Дампа. Пролунав автоматичний запис:
— Зупиніться! Розверніть судно! Ви незаконно вторглися у води Альби! Ви не маєте права тут перебувати! Повторюємо — ви не маєте права тут перебувати!
Але човен Джорджа далі рухався — вперед і вниз. Він плив, усе більше занурюючись під воду. У Джорджа не було вибору.
— Розверніть судно!— скомандував голос. — Вам заборонено наближатися до Альби! Ми застосуємо силу!
Човник орав носом хвилі, а Джордж напружено силкувався що-небудь придумати.
— Ви дієте на власний ризик!— застеріг голос. — До Альби заборонено наближатися з боку Едему! Ми випустимо на вас боєголовки!
«Надто вже суворі погрози проти хлопчиська в дірявому човнику, — подумав Джордж, — але, напевно, система запрограмована так, щоб дати відсіч військовим кораблям Едему». Він бачив ті судна, наїжачені ракетами, готові до нападу на далеку й невидиму примару Незалежного острова.
Не дивно, що Альба задіювала систему швидкого реагування, щойно найменший об’єкт перетинав її кордон.
У ту мить Джордж згадав про все, що з ним сталося: як він перелетів усю Сонячну систему в космічному кораблі, як космос постав перед ним у всій своїй величі й дивовижі. І як він завершив місію, долетівши до Землі. Тепер треба виконати і це завдання — не можна здаватися! Йому дещо спало на думку. Він мав останній шанс — тільки один! — і лишилося буквально кілька секунд, найдовших у його житті, до того як човник затоне або його обстріляють дрони.
Джордж підвівся в хиткому човні, по литки у воді, підняв голову й закричав туди, звідки світили прожектори. Вигукнув єдині слова, які могли його врятувати:
— Енні! Енні, це я — Джордж!
Розділ двадцять перший
це так виставу ти влаштував! Нічого не скажеш! — мовила Енні, сидячи по-турецькому на великій подушці в хатинці, яка так нагадувала будиночок на дереві, де колись дуже давно, коли світ був іншим, вони з Джорджем полюбляли сидіти.
Джорджа привели до неї після несподіваного порятунку в морі. Коли хлопець у розпачі вигукнув ім’я Енні, без надії сподіваючись, що подруга якимось дивом його почує, усе різко змінилося. До човника тут же підпливло якесь судно, і моряки витягнули його на борт. Джорджа закутали в ковдру і дали йому термос із чимось схожим на гарячий, смачнючий, солодкий чай. Моряки трималися з ним приязно, але насторожено: він чув, як хтось із них переконував інших, що це до Альби прокрався хитрий шпигун з Едемополіса. Але його одразу заглушив інший голос, який нагадав, що команда врятувати хлопця надійшла з верхів.
Решту шляху через бурхливі хвилі Скрутної затоки Джордж подолав у бадьорому настрої. Так, він втомився, замерз і перехвилювався, але йому вдалося! Він плив до Альби — єдиного місця, де він зможе почуватися в безпеці! І вдалося все тому, що він вигукнув ім’я своєї найкращої подруги! Джордж спробував розпитати моряків, але ті, хоч і привітні, не хотіли йому нічого розповідати, тому що боялися мимоволі видати інформацію, якої він не мав знати. Тому Джордж просто заплющив очі й поринув у глибокий сон без сновидінь, а прокинувся аж тоді, коли його доставили в теплу кімнату, сказали помитися, перебратися в піжаму й лягати спати. Згодом його розбудили, сказали вдягнути м’який бавовняний спортивний костюм і провели до Енні.
Зустріч із Енні стала найбільшим потрясінням за всю його неймовірну подорож.
— Ну ти й постаріла! — не стримавшись, вигукнув Джордж, щойно її побачив.
Та він одразу її впізнав. Перед ним була та сама дівчинка, яку він знав багато років тому, тільки лице її покрилося зморшками, а у волоссі з’явилися сиві пасма.
— Невже це справді ти? — одночасно вигукнула Енні. Вона обійняла його. Джордж помітив, якою високою, стрункою і сильною вона стала. Та все ж йому здалося, що він обіймає не найкращу подружку і найсміливішу мандрівницю у Всесвіті, а свою бабцю.
— Не можу повірити! — сказала Енні, коли вони обоє змахнули сльози з очей. — Джордж! Я думала, що вже ніколи тебе не побачу!
— А я тут як тут! — Джордж сам не вірив у те, що відбувалося.
Вони знову зустрілися, тільки тепер їх розділяли десятки років життя і досвіду. То було щось схоже на той випадок, коли під час квантової телепортації одна його половина з’явилася на далекому супутнику Юпітера, а друга кричала до Енні, щоб та його врятувала. Хлопцеві здавалося, що тепер його половина знову кричить до неї через колосальну прірву простору й часу.
— Ти завжди знала більше за мене! — пожартував він, намагаючись приховати своє збентеження.
— Нам треба про стільки всього поговорити! — на поморщеному, обвітреному лиці Енні засяяла приязна усмішка.
Вона ущипнула його за руку.
— Ти такий юний, Джордже! А я така стара порівняно з тобою.
Хоч Енні й нарікала, що постаріла, вона й далі була струнка й зібрана.
«Цікаво, хто з нас першим фінішував би на марафоні? — подумав Джордж. — Напевно, Енні».
— Не можу повірити, що знову тебе бачу! — сказав хлопець.
На руках Енні повипиналися вени, а шкіра поморщилася й покрилася темними цятками.
— Я стільки всього маю тобі розповісти! — мовила Енні. — Але спочатку мій народ хоче дізнатися, чи ти працюєш на Дампа. Скажи правду, Джордже, в ім’я нашої довгої дружби — а для мене вона, до речі, тривала довше, аніж для тебе! Ти на боці Дампа? Чому ти прибув сюди з Едемополіса?
— Не працюю я на Дампа! — спалахнув Джордж. — Як ти можеш таке думати про мене, Енні?
— Та я знаю! — вигукнула Енні, закотивши, як завжди, очі на лоба. — Це люди питають. Я казала їм, що такого не може бути! Як тільки ти встав у човні й викрикнув моє ім’я, я відразу здогадалася, що це ти. І що ти не на боці Дампа.
— Я намагався добратися сюди разом із однією дівчинкою, — сказав Джордж. Він сидів на великій подушці навпроти Енні, звідки було видно зелені поля Альби. Сонце вже високо підбилося, а значить, він проспав мало не до обіду. — Я повинен був вивести її з Едему, бо там їй загрожувала небезпека.
— А ти нітрохи не змінився, Джордже, — мовила Енні. — Далі рятуєш людей!
— Але потім вона втекла від мене, і я опинився в Едемополісі з іншим знайомим, Аттікусом, який живе в Болоті.
Він зиркнув на Енні — та здавалася трохи спантеличеною. Може, він пояснює по-дитячому? Вона була схожа на його маму або тата, коли він намагався їм щось пояснити, а вони його не розуміли. Джордж вирішив відразу перейти до діла.
— У мене мало часу, і я мушу передати тобі повідомлення від Дампа!
— Повідомлення від Дампа? — зневажливо пхикнула Енні. — Ми цілий час отримуємо повідомлення з Едему, але більшість із них виявляються фальшивими! Вони вічно намагаються нас обдурити. Тому ми й розірвали з ними зв’язок.
— Ні, цього разу повідомлення справжнє, — відповів Джордж. — Словом, Дамп хоче, щоб ти припливла в Едем. І то вже, а то буде пізно.
Енні охнула.
— Пізно? — повторила вона. — Ти що, жартуєш, Джордже?
— Ні, — відповів хлопець, — зовсім не жартую. Якби ж то! Він погрожує усіх знищити, якщо ти не припливеш. Усіх, Енні.
— Ти взагалі в курсі, що накоїв Трелліс Дамп? Ти знаєш, що він і його батько заподіяли мені, коли захопили владу? Моєму татові? Твоїм рідним? Усім людям на Землі? Трелліс Дамп-перший і так наробив лиха, коли прийшов до влади в розпалі кліматичної кризи. Він завжди цінував вигоду більше за людей. Та коли його син вирішив піти ще далі... почалася війна, Джордже. Війна, в якій загинули мільйони людей. А Едем? Ти не уявляєш, на яку діру Дамп перетворив Едем за останні сорок років! Ноги моєї там не буде! Хоч які фальшиві новини він через тебе передає!