— Звісно, що я не в курсі, бо звідки я б мав це знати? — відповів Джордж. — Я щойно прилетів сюди з минулого. Пропустив не одне десятиліття. Я намагався з’ясувати, що й до чого, але ніхто не хоче мені нічого розповідати, а якщо й розповідає, то я не знаю, чи можна тому всьому вірити! Але ж тобі я довіряю, Енні. Ти мусиш мені допомогти.
Енні, вигнувши брову, відхилилася на подушку й тихенько свиснула.
— Ясно, — сказала вона — її блакитні очі заблищали.
Джордж зрозумів, що він знає Енні такою, якою та була в минулому: школярку, дослідницю, любительку пригод. А цієї дорослої Енні — запальної і войовничої очільниці повстанців, майже сивої, він зовсім не знав.
— Навіщо? — запитала Енні, спершись ліктями на коліна. — Навіщо мені покидати Альбу, де ми живемо в мирі й безпеці, — вона обвела рукою довколишні пагорби, невеликі будиночки й мерехтливі озера, — і повертатися туди, де мене пограбували, кинули за ґрати, оббрехали і мало не вбили? Я зробила все, що могла, аби втекти звідти, інакше мені був би кінець. І мені це вдалося, але так пощастило далеко не всім.
— А що сталося з Еріком? — запитав Джордж.
Найбільше йому хотілось дізнатися, що трапилося з його рідними, але він не був готовий про це почути.
— Його відправили в заслання, — відповіла Енні.
— Куди? — спитав Джордж.
— На Марс, за державну зраду, — сказала Енні. — Хтось доніс на нього: розповів про його діяльність режиму. Його миттю заарештували — він встиг тільки сказати мені, щоб я продовжила його роботу. Якраз тоді я намагалася зв’язатися з тобою через цілий Всесвіт! Тебе так довго не було, що я подумала: ану ж ти оселився на Марсі — ми ж змалку мріяли туди полетіти, пам’ятаєш? Ти полетів у космос, щоб дослідити нові світи і знайти відповіді на питання, які давно не давали нам із тобою спокою. Я знала, що настане той день, коли ти повернешся і твої відповіді допоможуть науковцям тут, на Землі. Я мала надію, що Бульцманів Мозок захищатиме тебе. І що ти зможеш допомогти Ерікові... Але ми запізнилися, — вона замовкла. — Війну ми пережили, але вибралися з Едему в останню хвилину.
— Ми? — перепитав Джордж.
— Ми з твоїми рідними. Я вивела їх звідти, живих і здорових, — сказала Енні.
Джордж з полегшенням зітхнув.
— На той час я вже виросла й займалася наукою. Мені було за тридцять. Багато моїх колег теж не хотіли там лишатися. Отож ми вирішили втекти з Едему, але робити це довелось таємно, тому ми не змогли вивести всіх. Багато хто лишився там.
— По-моєму, декого з них я зустрічав, — сказав Джордж, маючи на думці Матінку та її колонію.
— Але я так і не знаю, хто зрадив Еріка, — мовила Енні. — Хоча підозрюю декого.
— Я познайомився з Німу, — сказав Джордж. — Вона просила передати тобі, що вона не винна і що не зраджувала Еріка! До речі, хто вона така? Яка її роль у всій цій історії?
— Німу, — зітхнула Енні й здвигнула плечима, — моя сестра.
— Що?! — вигукнув Джордж. — Як?
Як не дивно, стільки всього відразу стало на свої місця.
— Вона набагато молодша за мене, — сказала Енні. — Моя рідна мама загинула в жахливій аварії, коли була на гастролях з оркестром. Дуже давно, ще до Великого розколу й до того, як виник Едем. Я довго не могла цього пережити, але тепер рада, що вона усього цього не бачила. Тато одружився вдруге, і Німу — його донька від другої дружини. Вона...
Енні голосно видихнула.
— Я дуже давно з нею бачилася. Вона мені не подобалась. Я гадала, що вона небезпечна. Розпещена. Але вона була дуже розумна, ясна річ. Вундеркіндка, набагато розумніша за нас з тобою. Але як вона мене дратувала! Проте Ерік обожнював її і не хотів чути жодного кривого слова в її бік. І через це зрада Німу набагато болючіша. Вона зв’язалася з режимом ще тоді, коли була підлітком, і ми думаємо, що саме вона й донесла на тата.
Джордж міркував тим часом про своє:
— Але тоді виходить, що Ерік — дідусь Геро.
— Геро? — здивовано перепитала Енні. — Ти хочеш сказати, що дівчинка на ім’я Геро справді є?
Джордж кивнув.
— Так! Це та дівчинка з Бульбашки, яку я мав доправити сюди. А чому б її мало не бути?
Енні зітхнула.
— Я вважала, що вона — просто приманка, — пояснила вона. — Фальшивка. Німу знала, що я пальцем об палець не вдарю, щоб їй допомогти, після того, як вона вчинила з татом. І тому я вирішила, що вона вигадала ту дитину, його внучку, щоб виманити мене в Едем!
— Чесно кажучи, Німу дуже засмучена, що Еріка таке спіткало, — мовив Джордж. — І вона переконувала мене, що це не її рук справа...
— Я не вірю жодному її слову, — перебила його Енні. — Вона стала міністеркою науки — і то за режиму, який заборонив науку й освіту!
— Геро закінчила школу, — відповів Джордж засмучено. — Точніше, завчила купу фальшивої інформації. І навіть не має як перевірити, що з того правда, а що — ні. Вона так раділа, що пройшла до Чудесної академії!
— До того жахливого місця? — з відразою скривилася Енні. — Ми колись штурмували академію, щоб визволити звідти дітей. Але змогли врятувати тільки одну дитину.
— Я знайомий з нею! — сказав Джордж. — Тільки це вже бабця, а не дитина!
— Така бабця, як я? — іронічно перепитала Енні.
— Та ні, що ти, значно молодша за тебе, — бовкнув Джордж, а тоді зрозумів, що він тільки-но ляпнув, і почервонів як рак.
— Не переймайся, — засміялася Енні. — Треба трохи часу, аби звикнути, що я — бабця, а ти — хлопчисько. Розкажи мені більше про Німу й Геро.
— Німу вдала, ніби посилає Геро в Чудесну академію, але насправді відправила її сюди! Коли я прилетів з космосу, мене підібрав робот Німу — той, що опікується Геро. А потім він сказав Німу, що я повинен відвести Геро до Альби.
— Робот Німу сказав, щоб ти втікав до Альби і взяв зі собою Геро? — вражено перепитала Енні. — Що ж то за робот такий?
— По-моєму, то був суперкомп’ютер у тілі робота, — відповів Джордж. — Геро розповіла мені, що Німу знайшла Емпірея...
— Емпірея? — пожвавилась Енні. — Ти сказав «Емпірея»?
— Ага, — кивнув Джордж. — Знаєш, то було так дивно. Я готовий був повірити, що Емпірей... Ну, мені здалося, що він знає, хто я.
— Джордже, ти знаєш, що означає ім’я «Емпірей»? — запитала Енні.
— Ем-м-м, ні, — відказав Джордж. — І не маю телефона, щоб пошукати.
— Це стародавнє слово. З грецької воно означає «найвищі небеса», — пояснила Енні. — Або, як дехто каже, «Всесвіт». Джордже, по-моєму, ти знайшов Космоса!
— О Дампе добрий! — вигукнув Джордж, скопіювавши улюблений вислів Геро.
Отже, «вона» — це Енні, а Емпірей — не хто інший як Космос, їхній добрий приятель і помічник під час космічних подорожей у далекому минулому.
— Але постривай, — мовила Енні. — Ти сказав, що Космос був роботом-опікуном Геро?
— Еге ж, — відповів Джордж.
— Тобто найгеніальніший комп’ютер у світі підпрацьовував нянем?! — здивувалась Енні. — Але ж Німу — міністерка! Вона повинна була здати Космоса режиму тієї ж миті, коли його розсекретила. Вона не мала права користуватися ним для власних потреб. Це суперечить законам Едему!
— Німу не на боці Дампа. Я впевнений, що вона — подвійна агентка і хоче, щоб Едему настав кінець і щоб Геро нарешті жила нормально! — сказав Джордж. — Вона трохи розповідала про те, як вони з Емпіреєм продовжували роботу її батька — тобто Еріка, ох! — але так і не запустили його проект, бо їх зрадили.
— Не вірю! — вигукнула Енні. — Німу реалізувала його план?
— Який план? — запитав Джордж.
— Ерік планував запрограмувати машини так, щоб ті захищали Землю. Він передбачав, що одного дня машини стануть дуже розумні й вирішать, що Дамп — це найбільша загроза для планети. І скинуть його! Знаєш, Джордже, людська дурість у сто разів небезпечніша за штучний інтелект... Ерік вірив, що люди й машини зможуть співпрацювати задля спільного блага. Так, як він співпрацював із науковцями з усього світу. Що вони ділитимуться знаннями. Він вважав, що тільки так вдасться подолати колосальні глобальні проблеми, з якими зіткнулася Земля. І що це захистить нас від таких людисьок як Дамп — з їхніми підступними намірами. Але він не встиг запрограмувати машини, бо його затримали й відправили на Марс! І тепер ти хочеш сказати, що Німу закінчила почату ним роботу? Зсередини режиму?