— Може, й так, — невпевнено мовив Бульцман, — але зараз нам треба йти.
— Куди йти? — запитав Джордж, який не бачив навколо жодного місця, до якого можна було б рухатися. «В одному Бульцман таки мав рацію, — подумав він. — Досліджувати космос було у сто разів простіше!»
— Треба знайти для тебе воду і дах над головою. Боти — наша єдина надія. Треба мерщій іти слідом за ними, поки вони не зникли з очей. Застрибуй мені на спину!
Джордж спробував заскочити, але нічого не вийшло: сонце безжально палило, він був втомлений, а громіздкий скафандр із кисневим балоном тягнув донизу. Врешті-решт Бульцман сам підняв хлопця. Перекинув його через плече й побіг.
— Ой! Ай! — зойкнув Джордж. — Це ще гірше, ніж входження в атмосферу!
Робот, широко переступаючи, мчав уперед. Джорджа немилосердно трясло й кидало з боку на бік, але Бульцман не зважав. Він не зводив очей із ботів-збирачів. Сонце тим часом нещадно припікало.
Навіть догори дриґом Джордж бачив, що вони біжать безлюдним місцем, де нема жодної ознаки життя.
— Чому тут нікого нема? — гукнув він до Бульцмана. — Де всі дороги, будинки й ферми? Куди зникли люди?
— Не знаю, — відповів робот. — Напевно, тут щось сталось і змусило їх...
Він раптом зупинився мов вкопаний, аж Джордж ударився об його металеву спину.
— Ай! — скрикнув хлопець. — Боляче!
— Т-с-с! — цитьнув на нього Бульцман. — Попереду боти. І мені не подобається їхній вигляд!
Джордж повернув голову набік і побачив удалині великих випуклих чорних роботів, які рухалися поперек пустелі, наче жуки-олені. Вони прямували туди, звідки прийшли Джордж і Бульцман: до місця, де приземлився їхній корабель.
— Що вони роблять? — запитав Джордж.
Дивні, небезпечні роботи крокували пустелею — це видовище було таке моторошне, що якби хлопець не висів догори дриґом, його волосся стало б дибки. Бульцман скинув його на землю.
— Не знаю, — відповів робот. — Може, вони стережуть це місце. Такий собі робо-патруль...
— Від чого стережуть? — запитав Джордж, підводячись.
Навіщо стерегти голу пустелю?.. Роботи-патрульні мерехтіли у спекотному мареві, наближаючись по запорошеному ґрунті.
— Мабуть, вони бачили, як ми приземлилися, — тихо відповів Бульцман. — І тепер хочуть перевірити, що сталося.
— Вони там щось знайдуть? — запитав Джордж. Він дрижав, хоч надворі стояла спека.
— Навряд, — відповів Бульцман. — Збирачі, певно, і сліду не залишили від «Артеміди».
Патруль зник удалині.
— Пішли, — сказав Бульцман і знову підняв Джорджа й перекинув його через плече.
Хлопця знову занудило. У космічному кораблі він перебував в умовах невагомості, а тепер на нього діяла земна сила тяжіння, його трясло й кидало, поки Бульцман біг уперед, вдома все стало чуже — від такого тріщав мозок і крутило в животі. Він нічого не розумів і, намагаючись відволіктися від лячних думок, почав прислухатися до Бульцманових ритмічних кроків — гуп-гуп-гуп!
Але не встиг Джордж трохи заспокоїтися, як Бульцман обернувся, крутнувши свою велику робо-голову на сто вісімдесят градусів. А тоді, не повертаючи голови, почав бігти ще швидше.
— Що там таке? — закричав Джордж.
— Вони побачили нас, — відповів Бульцман. — Патрульні побачили нас і женуться за нами.
Бульцман стрімголов летів уперед, здіймаючи порох із висохлої землі. З кожним велетенським кроком Джорджа підкидало вгору-вниз.
— Треба знайти сховок, — сказав Бульцман. — Ми в небезпеці.
— Ти бачиш, де ми можемо заховатися? — запитав Джордж. Порожня рівнина простягалася аж до обрію.
— Ні, — відповів Бульцман. Він так і мчав, повернувши голову назад і не зводячи погляду з патруля. — Вони вже близько.
Джордж підняв голову і тицьнув пальцем.
— Дивися! Он там! Що це таке? — пустелею котилася хмара пилюки, так наче щось їхало просто на них.
— Голова застрягла! — запанікував робот, зрозумівши, що не може повернути голову. — Я не бачу, куди ти показуєш!
— Зупинись! — крикнув Джордж. — І постав мене на землю.
Бульцман опустив хлопця і крутнув клешнями свою голову, щоб та дивилася в той бік, що треба. Джордж тим часом вдивлявся у хмару, яка все ближчала. За нею він побачив дещо дуже знайоме.
«Ні, такого не може бути, — подумав він. — Мені привиділось!» Але хмара вже підкотилася зовсім близько і Джордж підняв руку й махнув — точнісінько так, як зробив би на рідній вулиці у старому доброму Фоксбриджі. Хмара зупинилася, і те «дещо» стало дуже виразне.
Шкільний автобус. Посеред пустелі, у густому, розпеченому повітрі стояв звичайнісінький жовтий шкільний автобус. Двері відчинилися.
— Заходь, — сказав Джордж, піднімаючись сходинками.
Бульцман завагався.
— Ну ж бо!
— Ти впевнений? — схвильовано запитав робот.
— Хочеш, щоб вони тебе впіймали? — відказав Джордж, тицьнувши пальцем на патрульних роботів: ті вже під’їхали так близько, що було видно їхні очі на ріжках, вусики, випуклі панцирі й металеві кінцівки.
— Ні, дякую! — Бульцман заскочив у автобус слідом за Джорджем.
Двері зачинилися, автобус зірвався з місця й помчав уперед. Джордж роззирнувся. І здивувався, побачивши в салоні повно дітлахів: вони мали на собі шоломи віртуальної реальності й перебували кожне у своєму світі. Ніхто навіть не зауважив, що автобус зупинився і зайшли нові пасажири. Біля кожної дитини сидів робот. Ті роботи були зовсім не схожі на велетня Бульцмана — вони були дуже різні та явно відповідали характеру їхнього власника чи власниці.
Біля дівчинки, одягненої в рожеве, сидів милий робот-кошеня. Хлопчик у спортивному костюмі мав робота-бігуна. Позаду біля старшої дівчинки з довгим темним хвостом сидів робот із серйозним виразом обличчя і в окулярах з товстою оправою. Джордж здивувався, що на них із Бульцманом ніхто не звертає уваги.
Принаймні так йому здавалося, поки він не помітив, що на нього витріщається робот в окулярах. Злякавшись, Джордж швидко відшукав вільне крісло й кивнув Бульцману, щоб той сідав поряд. Він глянув на інших пасажирів автобуса.
— Вони ж усі школярі!
— І кожен має свого робота, — схвально кивнув Бульцман. — Розумно! Усе не так вже й погано. То який наш план дій?
— Цей автобус кудись їде, — уголос розмірковував Джордж. — І в ньому повно дітей, а значить, він їде туди, де на них чекають, правильно?
— Ага, — неуважно відповів Бульцман, махаючи з вікна патрульним роботам, які наздогнали автобус і сердито по ньому загрюкали.
— Вони не дуже раді, — сказав Джордж.
— Не думаю, що радіти — то їхня основна робота, — пхикнув Бульцман. — Не всі ж можуть бути такими ввічливими роботами, як я.
Коли автобус розігнався, боти зненацька зупинилися як укопані, так наче наштовхнулися на невидиму стіну. А потім повільно крутнулися й рушили туди, звідки приїхали, жодного разу не озирнувшись.
— Чому вони не гналися за нами? — запитав Джордж.
— Напевно, отримали якусь іншу команду, — відповів Бульцман.
Вони обоє повернулися. Робот в окулярах вдивлявся у вікно, за яким зникли патрульні.
— Принаймні вони дали нам спокій. Що тепер робитимемо?
— Треба триматися разом із іншими, — прошепотів Джордж. — Може, так ми дізнаємось, як добратися до Фоксбриджа. Тоді я зроблю своїм сюрприз і все буде так, як колись...
Він замовк. Щось підказувало йому, що «так, як колись» буде ще не скоро.
Джордж і Бульцман єдині серед пасажирів не мали на собі шоломів, тому сиділи й мовчки дивилися у вікно. Розмовляти не було про що. Жахливий краєвид, мовчазні діти, химерні роботи, дивне повітря — Джорджеві все це видалося таким чужим, що він мало не розплакався.
Невже це справді рідний дім? Місце, яке йому снилося, поки він мандрував у космічному кораблі? А ще хлопцеві стало так страшно, як ніколи. Страх просочувався в кожну шпаринку його тіла — усередині все похололо, наче він щойно випив крижану колу з льодом. «Зараз страх дійде до серця, — подумав Джордж, — і воно перестане битися, замерзнувши від шоку й розчарування».