Він здавався замороженим. "Негайно, товаришу". Він виштовхнув друга з поїзда.
В цьому погляді не могло бути жодних сумнівів; це був тривожний трепет. Я підозрював, що я чи Попов лякали його, як і всі працівники КДБ.
Я проспав решту поїздки до Ленінграда. Там я взяв таксі прямо в аеропорт і сів у літак до Москви. Я використав свою концентрацію, щоб зменшити напругу, яку я відчував. Але коли пристрій приземлився у Москві, напруженість повернулася. Ішов сніг, і коли я вийшов з літака, я побачив трьох чоловіків, які чекали на мене. Один із чоловіків ступив уперед і з усмішкою впав на мене. Я дізнався коротке світле волосся, товсте та важке тіло на фотографії, яку я зробив у Special Effects. бачити. То був Михайло Барснішек, начальник спецпідрозділу російської таємної поліції. Я простяг руку, але він підійшов і привітав мене.
"Василь", - сказав він. «Радий знову тебе бачити». Він ударив мене по спині.
Я посміхнувся. "І приємно знову бачити тебе, Михайле".
Він підвівся поруч зі мною і обійняв мене за плечі.
Я не знав двох інших чоловіків. "Ходімо, - сказав Барснішек, - ми підемо на митницю, а потім у ваш готель, і тоді ви зможете там оговтатися".
«Дякую, любий друже, будь ласка».
Він наказав одному з чоловіків забрати мою валізу. Він запитав. - "А як було в Америці?" «Те саме, те саме. Незабаром настане революція. Ви можете бачити це по телевізору щодня».
«Так мило, так мило.
Я взяв свою валізу у чоловіка, який супроводжував. Він був молодий і виглядав сильним. Барснишек без проблем провів мене повз митницю, а потім ми зупинилися перед будівлею вокзалу, де на нас чекали два чорні лімузини. Барснишек і я сіли до першого, двоє чоловіків - до другого. Ми підключилися до московського трафіку.
Я згадав, що Барснішек був одружений. "Отже, - сказав я, - а що щодо жінок і дітей?"
"Чудово дякую". Він скоса глянув на мене. Поблизу я побачив, що у нього прямокутне обличчя з густими бровами та маленькими карими очима. Його губи були м'ясисті, як і щоки. В його очах блиснув майже злий вогонь. «І ти обов'язково побачиш Соню, що згоріла, так, Попове?» Він ударив мене ліктем.
Ім'я мені ні про що не говорило. Я кивнув головою. "Так дуже."
Спрацювала серійна перевірка. Я знав, що хоча ми були друзями, між нами були тертя. У мене була посада, яку він хотів; У мене була сила, яку він хотів.
"Скажи мені, Попове", - весело сказав він. "Який звіт ви збираєтеся зробити про свою поїздку в Америку?"
Я напівобернувся і пильно подивився на нього. Потім я посміхнувся. Я сказав м'яким голосом: «Михайло, ти ж знаєш, я звітую в Кремлі, а не в таємній поліції».
Барснишек коротко засміявся. 'Звичайно звичайно. До речі, а що сталося з вашим пальтом? Вам воно дійсно потрібне в таку погоду?
"У Ленінграді його вкрали".
Він ляснув язиком і похитав головою. «Ці злодії, звичайно, нестерпні».
"Так, мабуть", - погодився я. Я сподівався, що тему закінчено.
«Я подбаю про те, щоб вам негайно доставили нове пальто у ваш готельний номер. А ми вже прибули.
Машина зупинилася перед великим, багато прикрашеним готелем. Водій вийшов і відчинив нам двері. Двоє інших чоловіків у білій формі поспішили з готелю. Поки один схопив мою валізу, інший тримав двері готелю відчиненими для нас.
У холі готелю був товстий килим. Скрізь стояли й висіли антикварні предмети. Я помітив, що ставлення Барснішека до мене було трохи прохолодним. Двоє чоловіків, які були з ним, не увійшли. Він стояв поряд зі мною, поки я реєструвалася, після чого я повернувся до нього з дружньою усмішкою.
«Михайло, старий товаришу, я втомився подорожувати. Я хотів трохи відпочити».
«Але я подумав, може, ми могли б щось поговорити».
«Скоро, можливо, Михайло. Тепер я хочу відпочити».
"Звичайно звичайно." Він усе ще посміхався, але напружено. «Спи спокійно, Василю. Ми можемо невдовзі поговорити.
Я почекав, поки він піде. Інші чоловіки чекали на тротуарі. Вони сіли в другу машину, що поїхала.
Я підвівся на ліфті до своєї кімнати. Носій просто поклав мою валізу на ліжко відкритим. Він уклонився і вийшов, коли я увійшов. Я зрозумів, що він обшукав мою валізу. Коли він пішов, я озирнувся. У кімнаті було широке мідне ліжко з балдахіном. Поруч стояв старий круглий стіл із пурпуровим оксамитовим халатом та умивальником. Біля стіни стояв білий стіл з безліччю різьблення по дереву. Було три двері та два вікна. Одні двері вели в коридор, другі - в туалет, а треті вели у ванну. Вікно виходило на московський центр, і переді мною виднілися вежі Кремля. Я зазирнув за фіранки, вздовж килима, до раковини. Я шукав скрізь, де, можливо, захований мікрофон. Нічого не виявив. У двері постукали.