Відкривши її, я побачив людину з великою срібною тацею. Було дві пляшки російської горілки зі склянкою. Людина на мить вклонилася. 'Це від товариша Михайла Барснісека».
"Просто поклади це на стіл". Він зробив це і вийшов із кімнати. Я знав, що члени радянської ієрархії не беруть із постояльців готелю плату. Зрештою, вони працювали на державу. Людина теж це знала. Я відкрив одну з пляшок і налив горілку у склянку. Я стояв за обтягнутим оксамитовим столом і помітив телефон на столі. Я хотів був подзвонити Барснішеку і подякувати йому за випивку, але вирішив не робити цього. Я подумав, чи не сказав я йому щось не так – не зовсім правильно, але щось, що не підійшло до Василя Попова. Коли ми ввійшли в готель, він поводився холоднокровно. То був жест, який я зробив? Чи не зробили? Мабуть, це була уява.
Я підійшов до вікна і подивився на плаваючі сніжинки. Я побачив, що одне з вікон виходить на вузькі залізні сходи, спрямовані вниз. Я був на четвертому поверсі. Приємно знати, що я маю ще один вихід, якщо він коли-небудь знадобиться. Випив горілку, насолоджуючись її смаком.
Потім я раптом дещо зрозумів. Мені не сподобався смак горілки. Коли я подумав про це, мене це спантеличило. Вся річ у мозку, та й взагалі у поняттях. Я знову випив горілку. Мені справді це сподобалося.
Телефон на столі задзвонив. Коли я взяв слухавку, мене осяяло, що це могла бути перевірка Барнісека, щоб дізнатися, чи я отримав горілку. Але я почув хрипкий жіночий голос.
«Товаришу Попов, ви розмовляєте з готельним оператором».
Я посміхнувся. «У всіх готельних операторів має бути такий самий голос, як у вас».
Деякий час вона мовчала. - Для вас, товаришу, розмова з Іриною Московицею. Ви приймаєте це?
'Так.' За мить у лінію пролунав другий жіночий голос, цього разу ліричний, але глибокий.
"Товариш Попов?" Здрастуйте. "Ласкаво просимо в Москву".
"Дякую. Для мене велика честь бути зустрінутим такою талановитою балериною».
"Дуже люб'язно з вашого боку". Настала коротка мовчанка. «Я багато чув від вас, товаришу, від Сержа Крашнова. Він сказав, що я маю дізнатися вас ближче.
«Я знаю Сержа, так. Я також хотів би зустрітись з вами».
'Добре. Ти побачиш, як я танцюю сьогодні ввечері? Потім буде невелика зустріч, і можливо ми зможемо поговорити один з одним».
«Дякую, дякую».
"До сьогоднішнього вечора?"
"Я з нетерпінням чекаю цього". Я повісив слухавку. Отже, сьогодні ввечері я зустрінуся зі своєю контактною особою. І, мабуть, я також побачу Сержа Крашнова, якого я нібито вже знав. Я знову відчув, як у мені наростає напруга. Чим більше людей я зустріну тут, тим легше буде помилитися. Можна було б втекти в ізольованому форпості у будь-якій точці світу. Але як мені втекти із цього міста? Можливо, так було доти, доки я мав особистість Попова, але що, якщо мене спіймають, а його документи втрачені? Що тоді? Коли знову задзвонив телефон, я мало не пролив горілку. Я взяв ріг. 'Так?' Це знову був оператор. - Ще одна розмова, товаришу, з Соні Лейкен. Ви приймаєте це?
Я дуже швидко подумав. Ким була Соня Лейкен? Я не думав ні про що автоматично, мені ніхто про неї нічого не розповідав, навіть під гіпнозом. Оператор чекав.
«Добре, – сказав я. „Але після цього я не хочу більше розмов. Я намагаюся відпочити».
"Добре, товаришу".
Настала коротка мовчанка. Потім я почув голосний дівочий голос. «Василю, ангеле, чому ти тут, а не в мене?»
"Соня", - сказав я. «Приємно… знову чути твій голос… дорога».
«Дорога, тобі треба негайно дістатися до мене, і я вже маю горілку».
Дружина? Подруга? Коханка? ХТО ВОНА? Я не знав, що сказати. Це мало статися у період, коли AX нічого не знав про Попова. Вона хотіла, щоб я прийшов до неї. Але я гадки не мав, де вона. «Василю? Ти ще там? '
"Так, люба." Я заїкався. "Приємно чути твій голос".
'Ви вже сказали це, що. Василю, щось не так? Я все ще твоя кохана, правда?