Рюкзак був прив'язаний до моєї спини. Він містив усі предмети, які, на думку спецефектів, мені могли знадобитися. Парашют здавався мені громіздким на грудях, і я сперся на нього підборіддям, відчуваючи запах парусини. Карта та ліхтарик були в кишені моєї сорочки. Під моєю лівою пахвою відпочивала Вільгельміна - мій пістолет «Люгер». Стилет Хьюго був у піхвах на моїй лівій руці. Крихітна смертоносна газова бомба «П'єр» була в мене між ногами.
Я не був певен, що моє маскування під азіатського селянина спрацює. Я був надто високим. Я міг одягнути костюм, змінити очі та щоки, але ніщо не змінило б мій розмір.
Я чув, як двигуни трохи затихли. Час майже настав. Другий пілот повернувся туди, де сидів. Він підняв пальці однієї руки. П'ять хвилин. Я встав і перевірив ремені парашута. Другий пілот спостерігав за мною. Червоні сигнальні вогні всередині літака надавали молодому обличчю примарного блиску. Я припустив, що йому менше 25 років. Молодість виявлялася з усіх рис, крім очей. Вони виглядали втомленими від віку, начебто він пережив 50 років розчарування за дуже короткий час. Це було обличчя більшості молодих американських бійців у В'єтнамі. Може, очі знову стануть молодими, коли вони повернуться додому. Але тепер вони виглядали стомленими від усього цього, стомленими думками про нескінченну війну.
Америка прийшла до В'єтнаму з наївною зарозумілістю. Те, що було американським, було правильним. Ми не могли зробити нічого поганого. Але тепер бійцям це набридло. Війна ні до чого не вела, ні до чого не приводила і не подавала ознак кінця.
Але ми не думали про це, другий пілот і я. Він підняв два пальці. Пару хвилин. Він був стурбований тільки тим, щоб вивести мене за двері і потрапити до мети. Я був стурбований виконанням завдання. Одна хвилина.
Я підійшов досить близько до відкритого дверного отвору, щоб теплий вітер хльостав мій одяг. Я глянув униз у повну темряву. Я знав, що там унизу джунглі і що вони кишатимуть ворожими патрулями. Я тримав у руці ручку троса. Я відчув, як другий пілот торкнувся мого плеча, і я впав уперед через відчинені двері. Вітер одразу підхопив мене, проштовхнув повз хвоста С-47. Я вважав, заплющивши очі. Три, чотири… Я перекидалась у повітрі, падаючи. Я не чув нічого, окрім гучного шипіння у вухах. 5. Я потягнув за шнур. Я продовжував падати протягом кількох секунд, поки ремені з мене натягувалися. Потім я відчув, як мої плечі смикнулися, коли парашут задувся. Мої ноги розгойдувалися туди-сюди. Шипіння в моїх вухах стихло. Я повільно плив униз. Я розплющив очі і нічого не побачив.
Моєю метою мала бути невелика галявина. Я не знав, як знайду його у темній ночі. Вони сказали мені, що не доведеться. Пілот визначив швидкість вітру та швидкість зниження. Все, що я мусив зробити, це падати вниз. Ось що мені сказали.
Гул двигунів С-47 зник із меж чутності. Тепер була лише тиша. Піді мною не було ні боїв, ні контурів галявини. Я уявив, як пробиваюся крізь дерева з важкими гілками, заплутую лінії жолобів і зависаю, поки ворожий патруль використовує мене для тренувань зі стрільби. Тепер я міг бачити тіні темніші, ніж ніч піді мною. Верхівки дерев. Я рухався вперед, поки плив униз. Верхівки дерев швидко наближалися до моїх ніг. Я міцно схопився за ремені парашута і почав чекати. Я знав, що верхівки дерев височіють над густими чагарниками джунглів. І це виглядало так, ніби я просто в це увійшов.
Я відчув, як гілки ляскають мені по ногах. Я зігнув коліна і відчув біль у ногах, коли колючки дряпали їх. Мої руки стиснулася на ременях. Я зібрався з силами, чекаючи, що встромлюся в ці дерева. Раптом дерева лишилися позаду. Я знову падав на землю. Я дозволив своєму тілу розслабитись. Я дістався галявини, і здавалося, що збираюся потрапити в мертву точку.
Мої п'яти врізалися у м'яку землю. Я хитнувся вперед на шкарпетках, а потім перекотився головою вперед. Земля вдарилася в мене, коли я впав. Парашют опустився і протягнув мене майже чотири фути. І знову настала тиша.
Мені здалося, що я наробив багато галасу. Я знав, що тепер треба діяти швидко. Я схопився на ноги і зняв парашутні ремені. Я подивився на циферблат свого годинника, що світився, - запізнювався на п'ять хвилин. Я оглянув галявину. Прямо праворуч від мене мала пройти стежка крізь зарості джунглів. Я рушив до точки, тягнучи за собою парашут. Коли я досяг краю галявини, парашут скатався у велику кулю. Я засунув його в чагарник, щоб його не було видно. Нічна спека була душною, одяг прилипав до мене від поту. У мене у вухах дзижчали комарі. Я рушив по узліссю, шукаючи стежку очима. Шляху не було.