Я вдарив Чонга по руці. Тепер ми знали, де знаходяться покої маленького генерала. На даний момент цього було достатньо. Ми відштовхнулися від краю даху. Коли ми посунули досить далеко, ми встали та пішли назад у наш маленький базовий табір. Ми обидва йшли втомленими з руки плескалися вільно. Якби нас упіймали, ми б не чинили опір. Але тепер був час подрімати до темряви.
Я вирішив, що краще залишити трубку в маленькій комірчині. Все, що ми з Чонгом взяли з собою, - це пристрої, що підслуховують. На нас були пластикові костюми із гачками. Вони аналогічні гідрокостюмам. Вони застібалися спереду. Гачки звисали з усіх боків, але вони були розташовані досить далеко один від одного, щоб не брязкати один про одного.
Ми з Чонгом добре відпочили і знову поїли. Сонце село майже годину. Ми піднялися на стіну і попрямували назад до храму Товариства. Коли ми досягли даху, ми почули брязкіт металевих підносів. Настав час вечері для військ.
Ми з Чонгом залізли на край даху. Ми просунулися ним до кінця, де він з'єднався з дахом торцевого корпусу.
Був проміжок близько п'яти футів між двома дахами, які легко перестрибнули. Тримаючись близько до краю, ми рухалися по даху, доки не опинилися прямо над вікном кімнати Тонле Самбора.
Чонг стояв переді мною, як я показав йому, коли ми тренувалися. Його руки зімкнулися навколо моїх зап'ясть, і мої руки зробили те саме з його. Його спина була до краю даху. Я відчув його вагу, коли він переступив через край. Повільно я опустився на одне коліно, потім на інше. Я впав на лікті. Він щойно був тінню вночі, але тепер зник з поля зору. Я лежав на животі, звісивши руки за край. Я відчував, що тримаю всю його вагу. Потім Чонг відпустив моє ліве зап'ястя, і я відчув різкий ривок праворуч. Я слабо чув, як він засовував гачки свого костюма до храмової стіни. Піднятися і спуститися стіною буде непогано. Але на даху був принаймні трифутовий виступ, який нам обом довелося пройти, перш ніж ми встигнемо поставити гаки.
Тиск на моє зап'ястя зменшився. Я знав, що Чонг тепер висить на гачках. Я повернувся і спрямував ноги до краю даху. Мені довелося рухатись повільно, бо гачки мого костюма дряпали скелю даху. Коли мене розгорнули, я почав повільно відштовхуватись від даху. Я відчув, як мої ступні переступають через край, потім гомілки, потім коліна. Коли я спустився вниз так, щоб край даху вперся мені в пояс, я зрозумів, що довіряю Чонгу. Якби його не було, коли мої ноги опустилися, мій перший крок був би важким близько 15 футів.
Край даху упирався мені в живіт. Я почав ковзати, бо дах нахилився до краю. Мої ноги бовталися, і я обережно тицьнув пальцями ніг у повітря, шукаючи Чонга. Єдине, що утримувало мене від повного зісковзування з даху, був тиск моїх ліктів на похилий дах. Повітря було гарячим; Я спітнів, і мої лікті почали ковзати. Мої пальці ніг стали більшими, ніж просто обережними. Де, чорт забирай, був Чонг?
Я притис кулаки до грудей і намагався тримати лікті сильніше. Мій живіт ковзався по краю даху. Я відчував, як край наближається до моєї грудної клітки. Потім я впав на груди. Я відчув, як Чонґові руки схопили мене за ноги. Повільно я переніс вагу з ліктів на ноги. Чонг повів мене до стіни храму.
На мить я не подумав, що це в мене вийшло. Я ніби завис у підвішеному стані. Потім я відчув тиск на промежину та спину. Я тримався за стіну, а гачки тримали мене там. Чонг був поряд зі мною. Причина, через яку він протримався так довго, полягала в тому, що він повністю повернувся спиною до стіни. Обережно заклинивши гачки з боку костюма, Чонг повільно повернув обличчям до стіни. Ми були поряд один з одним.
Ми обережно спустилися по стіні. Це була досить проста процедура. Що більше ми тренувалися, то швидше ми могли рухатися. Але це не була гонка. Я хотів, щоб Чонг був поруч зі мною, коли ми дійдемо до того вікна. Наскільки мені було відомо, всі ці солдати говорили кампучійською, і Чонг збирався перекласти його англійською.
У дворі туди-сюди проходили чоловіки. Праворуч ми чули балаканину в їдальні. Місяця не було; і одяг, який ми носили, злився з пітьмою.
Коли ми продовжили спуск, Чонг раптово зупинився. Я зупинився поряд із ним.
Я прошепотів. "Що ти чуєш?"
Він приклав вказівний палець до губ. Послухавши довше, він обернувся до мене і нахилився ближче. «Люди у їдальні говорять про «Дельту», – сказав він. "Схоже, вони вважають, що це єдина мета армії". Він знизав плечима. "Можливо, вони присвячені".