Адреса відправника було написано вкрай кострубато. Таке враження, що писалася вона не рукою, а лапою.
— Вірменія… — ледь чутно мовила Лада та стурбовано відкрила конверт.
До середини кожного з них була вкладена яскрава барвиста листівка та два, сплетені у косичку, чорних пір’ячка.
— Ладо, бабо Ганно, вельми поважні активістки Львівського товариства «Ті, кому за 70» шановні пані Лано та пані Дано! Дозвольте запросити вас на наш шлюб… Будемо щасливі бачити вас на нашому весіллі, яке відбудеться рівно за місяць. Із повагою — князь Вазген та княгиня Мальва…
Лада схвильовано розкрила другу листівку.
— Ладусю, бабусю… — прошепотіла вона, пробігаючи поглядом майже подібні слова, — Тра-та-та… Тра-та-та… пані Ланочко та пані Даночко… Любі наші… — здивовано, затамувавши подих, промовляла вона… — маємо за велику честь запросити вас на наше весілля. Ваші друзі — принц Джовані Трапатоні та принцеса Маріам.
У самому низу, в лапках, було дописано: Ладко, ДЯКУЮ… Я вже все знаю… Працюємо з Тоні, не покладаючи лап… Скоро буде якась інформація. Тримайся — я з тобою. Привіт від Бравісимо! Я тебе люблю. Джовані.
Це для тебе:
І це…
Лада ще раз перечитала усе, що було дописано в лапках, і посміхнулась. Уперше посміхнулась за останні тижні.
А що було далі — то вже зовсім інша казка…
Казка — саме так дорослі звикли називати найправдивіші історії у світі…
Ну і нехай…