— Ну, то мені вже час іти, — закривши свій саквояж, мовив Ши Бо. — Панночко, я лишаю вам флакончика. Якщо ваш новий друг знову надумає втратити свідомість, дайте йому понюхати з нього, і він одразу прийде до тями.
— Ши Бо-о-о! Тварюко ледаща, де ти?! — знову загорлав Родман, лежачи в кучугурі.
— Стривайте, пане Ши Бо, — гукнула його Лада. — Спочатку я трохи заспокою нашого неврівноваженого дворецького, аби вам не дісталося від нього на горіхи.
— Ні-ні, панночко, не хвилюйтеся, у цьому немає потреби, — спокійно мовив Ши Бо та рушив до дверей.
Але Лада вже не слухала його. Вона відчинила вікно та строго крикнула до дворецького:
— І як то вам не холодно, пане дворецький, лежати у кучугурах в самісінькому смокінгу?
— Холодно, панночко… Страх, як холодно, — ще жалібніше проскиглив він.
— Ну, як холодно, то вставайте вже — не лежіть на холодному.
— Не можу, — зарюмсав Родман. — Ніяк не можу. Цей нероба Ши Бо кинув посеред двору свою лопату… І я, перечепившись через неї, зламав собі ногу!
— Родмане, ви зламали собі ногу? — недовірливо перепитала Лада.
— І ногу панночко, і руку.
— Пане дворецький, я, звичайно, перепрошую, але подивіться на цю лопату і погляньте на себе… Мені здається, що навіть якби хтось навмисно вмазав вам по шиї цією лопатою, то навряд чи ви би це відчули. Адже будь-кому одразу помітно, що Бог не обділив вас ані статурою, ані м’язами. Мені здалеку навіть здалося, що то не лопата, а прутик, щоб мушок відганяти.
— Я, панночко, спочатку теж так подумав, — проскиглив дворецький. — Але насправді ця лопата виявилася геть уся із чавуна! Або навіть гірше. Вона з якогось невідомого надважкого сплаву. Я навіть підняти її не можу!
— А як же з нею порається пан Ши Бо?
— Панночко, та хіба їх зрозумієш, цих китайців?
— Пане Ши Бо, — пошепки звернулась Лада до садівника, — дворецький жартує про лопату?
— Та ні, панночко, не жартує, — чомусь засоромлено мовив пан Ши Бо. — Це я так… Тренуюся потроху, аби м’язи не всихали.
— Ну то гаразд. Чесно кажучи, я нічого не зрозуміла, але менше з тим. Ідіть, тепер дворецький вам нічогісінько не зробить.
— Дякую, панночко.
— Вам дякую, пане Ши Бо. Я можу сподіватися, що все залишиться в таємниці?
— Панночко, ви можете уявити, що подумають люди про того, хто розповість їм про ворона, який уміє говорити? Та ще й прагне врятувати вірменську воронову принцесу?
— Думаю про таку людину нічого доброго не подумають…
— Я теж так вважаю… Моє шанування, панночко, — садівник Ши Бо обережно причинив за собою двері.
— Родмане! — гукнула Лада до дворецького у відчинене вікно. — Щойно Ши Бо допоможе вам, негайно відпустіть його. Він має допомогти мені зібрати валізи!
— Буде зроблено, господине!
Лада зачинила вікно та стомлено зітхнула. Раптом вона помітила, що ворон через примружені повіки уважно спостерігає за нею.
— Ти що, прикидаєшся?
— Ти брехала, що допоможеш мені врятувати Маріам? Кажи чесно.
— Ти знову за своє?
— Щойно ти сказала цьому мерзотнику дворецькому, що Ши Бо має допомогти тобі зібрати валізи, — докірливо промовив Джовані, дивлячись Ладі прямо у вічі. — Я чув сьогоднішню сварку між твоїми батьками — ти сьогодні маєш повертатися до Лондона. Ти не допоможеш мені врятувати Маріам…
— Не мели дурниць. Невже ти не розумієш, що якщо я зараз категорично відмовлюся повертатися до Лондона, то мій тато, разом із ватагою своїх охоронців, силоміць посадить мене у літак? І тоді вже я не матиму жодного шансу на втечу.
— Так-так, я бачив твого тата — він страшна людина, — з розумінням промовив Джовані.
— Страшніший, ніж ваш імператор ДДТ?
— Та ні, страшнішого та безжаліснішого за ДДТ немає нікого, — печально відповів ворон.
Лада уважно подивилась на Джовані, який лежав на столі, підперши голову здоровим крилом. Раптом вона закрила долонями лице та заходилася напружено терти кулачками очі.
— Ти чого? — від здивування ворон ледь підвівся та зручніше вмостив голову на крило.
— Ану, вщипни мене, — попросила Лада, простягнувши руку до Джовані.
— А навіщо? Навіщо тебе щипати?
— Ну, вщипни, вщипни… Я тебе прошу.
— Ну, коли просиш, то будь ласка, — розгублено відповів Джовані та ледь чутно щипнув її в руку. — Достатньо? Чи, може, ще раз дзьобнути?
— Достатньо… — замислено прошепотіла Лада. — Ти справжній. Я подумала, може, це все просто марево, і тебе насправді не існує… Можливо, це просто різдвяні чари або просто щось із нервовою системою.