Згадавши щось, Лада занишпорила по своїх кишенях. Знайшовши телефон, вона швиденько набрала бабцин номер. У слухавці майже одразу почувся беземоційний, механічний голос: «Абонент не доступний, зателефонуйте, будь ласка, пізніше». Лада роздратовано жбурнула трубку в сніг, а потім зненацька різко розвернулася до Джовані, який сидів поруч із нею.
— Ах ти ж гад! — зневажливо прошепотіла вона до нього, штовхнувши його в плече. — А чому?! Чому ти одразу не розказав мені все, що почув?! Чому ти досі мовчав, гад ти такий?! — і вона знову штовхнула його в плече.
— А чому?! Чому я мав одразу це розповідати?! — налякано пробубонів ворон та обачливо відсунувся подалі.
— Як це чому? — розгубившись від такої нахабної підступності, перепитала Лада та, нахилившись до ворона, долонею ляснула його по дзьобу. — І ти ще питаєш, чому?!
— У нещасті — кожен сам за себе. Якби я одразу тобі все розказав, ти би кинулася рятувати свою бабцю. А мене і мою Маріам кинула б напризволяще, — Джовані напружив лапки і завбачливо проковзав себе по снігу на безпечну відстань.
— Ах, ось воно значить як… Значить, кожен сам за себе? — ледь стримуючись, перепитала вона, розгойдуючи у руці валізу. — А нащо ж ти, зараза така, до мене прибіг? Коли кожен сам за себе…
— Приповз, — виправив її Джовані, — і взагалі, ти мене неправильно зрозуміла, — перелякано забубонів Трапатоні, знову проковзавши від неї подалі. — Ладо, стривай, тваринок, тобто пташок бити не можна… Це негуманно!
— Ах, негуманно?! — крикнула вона, пожбуривши у Джовані валізу.
Трапатоні, ледь ухилившись, незграбно махнув крилами та спробував набрати висоту. Але марно. Перебинтоване крило не давало змоги піднятись у повітря вище, ніж на метр. Тож він, летячи над самою землею, відчайдушно намагався ухилитись від Ладиної розгойданої валізи.
— Ладо, стривай! Хворих не чіпають! Поранених не б’ють! — захекано тараторив він, ледве ухиляючись від помахів валізи.
— Філософ ти гидотний! Сорока боязлива! — ображено вигукувала Лада, стрибаючи по кучугурах за Джовані. — Гад! Зараза ти летюча!
— SOS!.. SOS! Пташка — друг людини! Людина — вінець природи! Наймилосердніше створіння! Ладо, зупинися! Поранених не б’ють — це знають навіть діти!
— Правильно, — відчайдушно заволала Лада, роздратована з такої мізерної філософії, — мерзотників не б’ють — їх убивають!
— Ну все, — виголосив Джовані, — триматися немає більше сили! Єдине, Ладо… Я маю виголосити своє останнє побажання! Кожен перед смертю має право на останнє побажання! Навіть таке нікчемне пташеня, як я! Останнє побажання — це святе! Ладусю, чуєш мене, ні?! Перед тим, як ти позбавиш гидотного мерзотника життя… Залиш йому принаймні право на передсмертне побажання!
— Кажи! — вже спокійніше вигукнула Лада, не припиняючи спроб його наздогнати.
— Коли… — жалібно занив Джовані. — Коли ти врешті мене приб’єш… Благаю тебе, врятуй мою Маріам! — голосно гукнув він та з розмаху лупнувся усеньким тілом об лобове скло велетенського джипу, який невідь-звідки виник на його шляху.
— Добре, обіцяю… — механічно відповіла Лада, розгублено зупинившись перед самісінькими колесами позашляховика.
— Все, кінець… — промайнула у Лади в голові думка. — Родман помітив, як я вибиралась із палацу, й одразу доклав батькові про мою втечу.
Раптом передні двері Джипу відчинилися і з машини визирнуло здивоване обличчя баби Гані.
— Господи, Ладусю, онученько, та по тобі «Ґрінпіс» плаче.
— Ба… — зненацька заплакавши, знесилено прошепотіла Лада.
Вона похапцем підбігла до неї та стрибнула їй на руки. І вони разом гепнулись у замет.
— Ти жива… Слава Богу!
— Ну-ну, — лагідно посміхнувшись, прошепотіла баба Ганя, обтираючи теплими долонями із онуччиного лиця сніг. — Не варто плакати, Ладусю…
— Я… Я так злякалася за тебе… — затинаючись від сліз, мовила вона. — Я… Я тебе… Я тебе дуже люблю… Дуже-дуже, — повторила вона вдруге та, притиснувшись до бабусиних грудей, заплакала ще сильніше.
— Ну-ну, сонечко… Все буде добре, ось побачиш, — тихесенько прошепотіла їй на вушко баба Ганя.
Тільце Джовані нечутно сповзло по склу вниз…
Розділ четвертий
У машині було тепло. Лада зняла шапку, розв’язала шарфик та розстібнула куртку. Вона задумливо дивилась, як легко їх машина долає снігові замети, механічно крутила в руках помпон своєї плетеної шапки та неспішно розповідала бабці про всі сьогоднішні події та пригоди. Так уже сталося, що за сьогоднішній ранок з нею відбулося всілякої дивини стільки, скільки не траплялося за всі попередні дванадцять років. Вона розповіла про все: і про дивного пораненого ворона; і про жахливого імператора ДДТ; і про те, як він обернув усе царство воронів у чорний колір; і про те, що був загублений чарівний ґудзик, за допомогою якого ДДТ кожні триста років продовжує своє життя; і про нестерпні ґудзикові викупи, які щомісяця має сплачувати кожен ворон; і про чарівну вірменську принцесу та її трагічну долю. Про неправдоподібну, хворобливу підступність її власного батька, про дурнуватого Родмана і про дивного садівника Ши Бо, та про його ще більш дивну лопату…