Баба Ганя впевнено вела машину, уважно слухаючи свою любу онуку. Вона здивовано поглядала то на захоплену розповіддю Ладу, то на мовчазного Трапатоні, що лежав на задньому сидінні.
Джовані, напівлежачи, старанно вдавав із себе непритомного ворона. Іноді він обережно ледь розплющував повіки, аби потайки розгледіти бабу Ганю… Дивну бабу Ганю, яка так упевнено керувала такою велетенською машиною. Джовані щосили намагався зібрати докупи свої думки. Але вони, не слухаючись, розлітались в усі боки й не давали можливості зосередитись на головному питанні: як порятувати Маріам…
— Ти мені віриш, ба? — серйозно запитала Лада, довівши свою розповідь до кінця. — Тільки чесно кажи… Ти віриш в усе те, що я тобі розповіла?
— Звичайно, вірю.
— І у ворона, який вміє говорити, теж віриш? — не зводячи очей з бабці, знову запитала дівчинка.
Баба Ганя різко загальмувала та уважно подивилась на онуку.
— Якщо вже так стало питання, — пошепки мовила вона, — то я тобі зараз таке розкажу, що тобі такого ніхто і ніколи не розкаже. Значить, так… — зручніше вмостившись на сидінні, ще тихіше прошепотіла баба Ганя. — Я тобі ніколи про це не розповідала, бо боялася, що ти подумаєш, буцімто я не зовсім того… Мені, звичайно, кортіло тобі все розповісти, але страх, що моя улюблена онука подумає, наче в її бабці «куку зайшло на муню», був сильніший. Отже, все по черзі. Ти знаєш моїх подружок Дану та Лану?
— Ну звісно, знаю… Вони — твої приятельки з товариства «Усі, кому за 70»… Ти ж мене знайомила із ними…
— Менше з тим, — зосереджено мовила баба Ганя. — Так от, це трапилось позаминулого літа. Тоді, якщо ти пам’ятаєш, у серпні мав бути зорепад, який добряче було видно майже по всій Європі… Тож ми з Даною та Ланою виперлись на дах, аби уважно роздивитися це диво. Так от, сидимо, чекаємо на зорепад… І раптом чуємо — якісь дивні, хриплуваті голоси. Ми прислухалися. Розмовляли десь зовсім поруч. За тембром — двоє чоловіків. Уся їхня балачка крутилася навколо десяти легіонів якогось ДДТ. Дивна абревіатура, правда?
— Правда. Але ба, молю тебе, не спиняйся — кажи швидше!
— Отже, ці три літери одразу вкарбувалися мені у пам’ять. Один хриплуватий голос казав другому про те, що шлях до Європи через Карпати перекритий десятьма легіонами ДДТ.
«Горане, — стурбовано хрипів голос, — ти поранений… Ти втратив занадто багато крові. Ми не зможемо здолати Карпати. Усі шляхи на південь також перекриті. Єдина можливість вирватися звідсіля — це йти на північ. Горане, нам треба спробувати прорватися до Російського Сибіру…»
«Ні, Бо Ши, — відповів Горан, — до Сибіру я не долечу. Лети сам, я спробую прорватись до Карпат».
«Горане, я самого тебе не залишу. Твоя рана небезпечна. Ти навіть зі Львова не зможеш вибратися сам… О, а це зрештою, цікава думка — залишитись у Львові. І перечекати… Чуєш, Горане, може, спробуємо сховатися у Львові — під самим носом ДДТ?»
«Але ж, Бо Ши, ми зовсім не знаємо цього міста».
І тут, уяви собі… — сердито вигукнула баба Ганя та спересердя ляснула долонею себе по лобі, — в найцікавіший момент Дана починає лізти за димар!
— За який димар?
— Ну, то ж ми на зорепад чекали на даху, біля димаря… Воно ж як вийшло… Ми з дівчатами сиділи з одного боку димаря, а хриплуваті голоси чулися з іншого. Второпала?
— Ну-ну?! Що було далі?!
— Ну так от. Дана каже: «Дівчата, я вже років із п’ятдесят не чула таких мужніх голосів! Страх як кортить побачити, яким саме чоловікам вони належать…»
І далі ми, всі гуртом, поперлися за димар — дивитись, кому належать такі мужні голоси.
— І що?!
— А те що ці мужні голоси належали не чоловікам і навіть, онученько, не людям.
— А кому?
— Вони належали двом воронам. Причому не звичайним воронам, а таким, яких ані я, ані мої дівчата ще в житті не бачили. Зазвичай ворони геть чорні, як смола. А ці мали не чорні голови. В одного з них голова мала яскраво-жовтий колір, а в іншого — благородно-помаранчевий…