— Стривай, — перебила його Лада, — ти казав, що резиденція ДДТ міститься у старій водокачці біля ринку, так?
— Ну то так, — погодився Джовані.
— По-моєму, ти щось знову фантазуєш. Я не раз бачила ту водокачку. Тож мушу тебе знову розчарувати. В ній від сили може вміститися десь сотня ворон, не більше. І то звичайних, малесеньких ворон… То, як, по-твоєму, там можуть уміститися ці жахливі бої, завбільшки з десять метрів?
— Як? — зневажливо посміхнувшись, перепитав Трапатоні. — Легко! Стара водокачка біля ринку ладна вмістити в себе навіть весь ваш Львів! З усіма його костелами, площами та парками! І не один Львів, а десяток! Включаючи сюди усе передмістя! Адже ти зважай, що стара водокачка зачарована самим ДДТ!
— Ну, та менше з тим, — недовірливо посміхнувшись, мовила баба Ганя. — А скажи мені, сонечко, — обернулась вона до Трапатоні, — чому цей ваш жахливий ДДТ оселився у Львові? Якщо він такий могутній та багатий, то міг би собі куди краще місце підшукати? Париж, Москва, Венеція чи Лондон… Або хоча б Мальдіви чи Сейшельські острови? Навіщо йому здався наш старенький Львів, та ще й стара водокачка? Чому мовчиш?
— Я не знаю, — задумливо відповів Трапатоні, який, певно, і сам вперше замислився над таким простим питанням. — Можливо, йому подобається львівський клімат? А може, ще чогось — не знаю. Хоча ось я зараз пригадав… Це було десь років зо тридцять тому. На львівський бал до ДДТ прибув новий король французький — ворон Ля Сідо. То він зазначив, що Львів значно більше схожий на Париж, ніж сам Париж. Може, в архітектурі все питання? Одним словом — я не знаю… — аж спітнівши від роздумів, підсумував Джовані. — Повернемось до справи. Якщо ви хочете таємно побувати на балу, то вам доведеться дати боям хабара.
По сто ґудзиків на ніс. І ще до того дати за рожеві окуляри…
— За які рожеві окуляри? — посміхнулась Лада.
— За такі рожеві окуляри! — роздратовано передражнив її Трапатоні. — Ніхто не має права, окрім ДДТ, дивитися на бал без рожевих окулярів!
Побачивши, що Лада не може втриматись від сміху, він ображено засопів:
— А будеш хіхікати, то взагалі не візьму тебе на бал! — мовив він і по-діловому закинув ногу на ногу. — Це не жарти! Крок вліво, крок вправо — і все! Приречена до страти! Або будеш каркати усі свої останні дні! Останній раз попереджаю!
— Добре, добре, — вже трохи серйозніше мовила Лада.
— Сонечко, — тепер вже посміхнулась баба Ганя, — ти коли-небудь стикався з товариством «Ті, кому за 70»?
— Ні, — розгублено буркнув Трапатоні.
— А хоч здалеку бачив активісток цього товариства, пані Лану та пані Дану?
— Не бачив, — ще тихше буркнув він.
— Ну то й добре. Бо всі твої бої у зрівнянні із моїми дівчатами — немічні глисти, перепрошую на слові. Ти, сонечко, головне не бійся. Твоє завдання — провести нас на бал непоміченими. І тоді вже можеш танцювати соньку-дриньку… А ми з дівчатами самі вже їм покажемо всі львівські па-де-де. Включаючи залізне болеро і усілякі різновиди танго.
— Ба, ти мене лякаєш…
— Не бійся, внученько, — все буде крем-брюле. А тепер, шановні, менше з тим. Пропоную перейти до справи. Обговоримо план дій. Скільки нам потрібно ґудзиків на викуп вірменської принцеси?
— Сто тисяч! — захоплено дивлячись на бабу Ганю, прошепотів Джовані. — Але 11 тисяч 657 ґудзиків я вже назбирав.
— Ага, так ось хто нівечив гардероб палацу Гая?
— Ні-ні, це не я, пані Ганно! — перелякано затараторив Трапатоні. — Даю чесне благородне слово, це не я!
— Добре, це дрібниці. Отже, ми маємо 11 тисяч ґудзиків.
— 11 тисяч 657, — уточнив Джовані.
— Не дрібни! — скомандувала баба Ганя. — Тут і так заплутатись неважко… Отже, маємо 11 тисяч, а треба сто.
— Нам не вистачає вісімдесят дев’ять тисяч, — втрутилася Лада.
— Правильно, Ладусю… — замислено промовила вона. — Джовані, сонечко, ану підбий швиденько, скільки нам на хабарі потрібно?
— Багато, — жалібно протягнув Джовані.
— Цікавий підхід, — серйозно мовила баба Ганя. — Одним словом, нам потрібно тисяч сто?
— Та ні, ба, менше.
— Краще матимемо решту… — по-діловому підсумувала бабця. Можливо, когось іще доведеться виручати. То вже, якщо по-людськи не зможемо домовитись із сорокою цією, ДДТ… То викупимо. Хоча я переконана, що до торгів не дійде. Ми зможемо домовитися. Ладусю, дай-но мені телефон!
Лада простягнула бабці трубку.
— А куди? Куди ти збираєшся дзвонити?
— Як завжди, — відповіла вона, всміхнувшись, онучці. — Алло, сонечко, це «Гай-банк»? Це баба Ганя… З’єднай-но мене з Максимком. Що ти кажеш, сонечко? Його немає, і не буде цілий рік? Він у відрядженні — ну, то ясно… Бувай здорова, сонечко, не кашляй, — невдоволено пробубоніла баба Ганя, роздратована з такої нахабної брехні.