Тож баба Ганя, як справжня львівська пані, бездоганно дотрималась усіх трьох правил: зненацька почала, не перебрала ліміту в три хвилини та на завершення запропонувала каву. Але, зауважила, на кавусю не одразу, а тільки після пограбування. (Що зрештою, зважаючи на обставини, припустимо).
Отже, баба Ганя, випустивши пару, рішуче завела машину і впевнено рушила до траси. Усі мовчали. Після занадто емоційної промови баба Ганя раз по раз полегшено зітхала. Лада, із завмиранням у серці, думала про перше у її житті пограбування. А Джовані, як завше, думав тільки про Маріам.
Досить швидко здолавши всі замети, їхнє авто виїхало на трасу. Але, на жаль, одразу ж зупинилось — на дорозі, в обидва боки, був затор.
— Десь попереду аварія, — зітхнула баба Ганя.
Ніхто не відповів — усі напружено мовчали. Зненацька почулось неприємне гудіння і по правій бровці, по самих кучугурах, об’їжджаючи затор, потужно промчала червона пожежна машина.
— Певно, аварія серйозна, — провела поглядом пожежників баба Ганя. — Хоча диму я не бачу.
Проїхавши метрів зо двісті, пожежна раптом звернула вбік, на вузьку заметену дорогу, що вела до Брюховицького лісу.
— Може, ліс горить? — запитала Лада, вдивляючись туди, де з горизонту виглядав краєчок запорошеного снігом лісу.
Джовані, примружившись, старанно намагався прочитати чорний напис, що виблискував на червоній поверхні пожежної машини. Її бік дійсно прикрашав украй дивний та незрозумілий напис «Дар Львову від колег із Техасу». Трапатоні, мружачись, аж скривився, розгледівши номер цього дару: 9669 ДДТ…
— Господи, це ж Брюховицький ліс… — прошепотів Джовані.
— А то ж який, — буркнула баба Ганя. — Звичайно, Брюховицький.
— Ах ти ж, зраднику… Він вистежив мене! — вигукнув Трапатоні, осягаючи тільки йому відомі припущення. — Відчиніть, швиденько відчиніть ці кляті двері! — стукаючи крилами об дверцята, прогорланив він. — Цей зрадник вистежив! Вистежив мою таємну схованку!
— Яку схованку? Хто вистежив? — спантеличено перепитала Лада.
— Цей мерзотник! Ця нікчема… Та відчиніть же нарешті ці двері! — фальцетом вигукнув він та заходився битись голівкою об скло. — Ладо! Ладо, швидше відчиняй, інакше буде катастрофа! Він викраде всі ґудзики з моєї схованки!
— Добре-добре, я вже відчиняю, — налякано мовила Лада й одразу вискочила з машини, аби відчинити воронові дверцята.
— Стривай, божевільний, — схопила його за крило баба Ганя, — а пограбування? Ми не можемо чекати!
— Я встигну! Чесне слово, встигну! Я тільки туди та одразу ж і назад! Я миттю, миттю повернуся! Та пустіть же! — голосив Джовані та, рвучко видерши своє крило, стрибнув у відчинені дверцята.
— Ну дивись, ми розпочинаємо без тебе! — крикнула йому навздогін баба Ганя.
— Я встигну! Я обов’язково вас наздожену! — важко набираючи висоту, прокаркав він та кинувся наздоганяти пожежну, яка була вже майже біля лісу.
— Джовані, якщо не встигнеш, то зустрічаємось у «Лямпі»! Що б не трапилось, о п’ятій чекаємо на тебе у «Гасовій лямпі»! Джовані! — прокричала Лада.
— Я обов’язково встигну! — ледь чутно пролунала відповідь Джовані. І вже за мить він перетворився на маленьку чорну цяточку, не більшу за сніжинку, яка повільно щезала у напрямку лісу.
Розділ п'ятий
Знову пустився сніг. Білосніжні пушинки плутано кружляли в морозному повітрі, не поспішаючи лягати на товстий сніговий килим, який вкривав усе довкола. Джовані поспішав. Перебинтоване крило заважало. Але він раз по раз уперто намагався вирівняти висоту. Сніжинки, що на льоту врізалися в бинт, одразу танули. Перетворившись на воду, вони вмить поглиналися марлевою тканиною. І досить швидко звичайна перев’язка на крилі стала чавунним важелем, який тягнув Джовані до землі. Саме через це його політ виглядав страшенно немічним та кульгавим. Червона машина вже давно зникла в лісовій гущавині, і він марно намагався її наздогнати. Важко дихаючи, Джовані набрав добру висоту та одразу заходився розмотувати забинтоване крило. За його припущеннями, повільне падіння з набраної висоти дозволить йому виплутати з тенет поранене крило — і йому не доведеться спеціально сідати для цього на землю та гаяти безцінний час.