— Правда? — несміливо перепитав він.
— Правда.
— Ну, не знаю, не знаю… Я не в захваті, скажу чесно.
— Чому? Тобі не подобається це ім’я?
— Мені не подобається бути подарунком! Розумієш?! Скажи мені, що доброго в тому, що ти подарунок?! Що доброго в тому, що тебе всі дарують і ніхто тебе не любить?
— А чому ти думаєш, що тебе не люблять?
— Елементарно! Якби мене любили, мене б не дарували! А так мене всі дарують — мене ніхто не любить. Ніхто…
— Вибач, а що, пані Рута збирається тебе комусь подарувати?
— Та ні, ти що?! Ще зарано! Мене тільки вчора їй подарували…
— Ладо, кинь нарешті ці дурниці! — суворо гукнула бабця. Ти тільки гаєш час! Швидко скочуємо, я вже все зібрала, — захекано пробурмотіла баба Ганя та, ставиш на коліна, заходилася скочувати коробки.
— Ну все-все, ба! Зараз уже іду! — Лада знову розвернулась до папуги. — Слухайте, пане Петро, а вас що, справді тільки вчора їй подарували?
— Ну, то так… — сумно відповів папуга, і в його очах заблищали сльозинки. — Тільки вчора… Хіба ти не помітила, що крамничка пані Рути найкраще прикрашена до Різдвяних свят?
— Помітила. Вертеп, гірлянди, срібний дощик… Її крамничка наче вистрибнула з казки.
— Так, цілком справедливо. Тож і мерія визнала найкраще прикрашеною саме її крамничку… А я — подарунок. Цінний подарунок від мерії — щасливому переможцю. Тобто пані Руті.
— А чому саме папуга? Я цього не розумію… У нашого мера що, забракло фантазії на якийсь більш гуманний подарунок?
— Мер тут ні при чім. Він сам бідолаха — найнещасливіша людина в світі, — схлипнувши, прошепотів у відповідь пан Петро та ще тихіше пояснив. — Він підкаблучник. Хіба ти не знаєш, що у європейських сім’ях усім керують виключно жінки?
— Ні, не знаю…
— Ну, то будеш знати. Але меру взагалі не пощастило… Його дружина, пані Луїза, взагалі не людина…
— Як не людина? — здивовано перебила його Лада. — А хто ж вона?
— Вона деспот, — озираючись довкола, майже нечутно прошепотів пан Петро. — Справжнісінький деспот у спідниці. Вона щовечора вимагає, аби мер її поцілував… А мер просто не має сил… Він усі сили витрачає на служіння місту…
— Ти думаєш?
— Я знаю… Я цілий тиждень спостерігав за їхньою родиною! Цілий тиждень, аж поки мер не винагородив мною пані Руту… А мер — людина честі і справжній лицар: він до останнього не хотів мене дарувати. Так і казав: Луїзо, схаменися! Цей папуга коштує п’ять тисяч баксів! Нащо його дарувати? Це занадто жирно! За планом подарунок визначено — телевізор. Благаю, схаменись. Але пані Луїза ввімкнула істеричний тон і таки переконала чоловіка, що їм у будинку конче треба сьомий телевізор. Тож так і вирішили… Телевізор залишили собі, а мене подарували.
— Слухайте, пане Петре, а хочете, я вас відпущу на волю?
— Та ти що?! — аж перестав із переляку плакати папуга. — Зима на дворі! Мінус 15 — вдень! Мінус 22 — вночі!
— Ладо! — роздратовано гукнула онуку баба Ганя. — Ти хочеш, аби ми ніч провели не на балу, а у тюрмі?!
— Все-все, я вже біжу!
— Ну то допомагай вантажити! Вже все готово! — покректуючи, мовила бабця та, узявши три величезні коробки, рушила до дверей.
— Давайте так домовимося, пане Петре… Я незабаром повернусь, аби компенсувати пані Руті цей страшний гармидер. Повернусь і вас куплю. А коли настане літо, я відпущу вас, і ви будете вільний. Повернетесь на свою батьківщину…
— Правда? — недовірливо перепитав пан Петро.
— Правда.
— Дай чесне слово.
— Чесне слово, — сумно усміхнувшись, пообіцяла Лада.
— А я тобі що за це? — розгублено перепитав папуга.
— Нічого.
— Що, просто так?
— Просто так…
— Задарма?!
— Задарма.
— Так не буває! Я в це не вірю! Я коштую п’ять тисяч доларів, і тому знущатися з мене будуть до останку. Я так і помру у клітці. Просто так, задарма — мене не звільнять. Так не буває…
— Буває. Так буває… І я тобі це доведу. Даю тобі чесне слово.
— Ладо, не драконь мене! — виголосила спітніла баба Ганя, беручи до рук останні три коробки. — Попереджаю: у гніві я страшна! Невже ти хочеш позбавити свою бабцю можливості потанцювати на балу?
— Ну то кинь ці коробки — я їх зараз винесу сама. Заводь машину — я біжу!
— Ой, онученько, з таким бігом я швидше добіжу до інфаркту, ніж до балу. Давай швиденько, я чекаю у машині! — І, забравши останні коробки, пані Ганна винесла їх до авто.
— Ти мені віриш? — дивлячись в очі панові Петру, серйозно запитала Лада.