Він спокійно поклав використану серветку на стіл та владно вигукнув:
— Родмане!
— Я тут, господарю, — прохрипів здоровань, що весь сніданок, наче статуя, простояв за спиною пана Гая.
(Правду кажучи, необізнані люди, вперше натрапляючи на Родмана, приймали його за сучасну скульптуру. І були не тільки здивовані, але і вкрай налякані, коли виявлялося, що ця скульптура може говорити. Зрештою, тут немає нічого дивного, бо на обличчі гранітних скульптур можна було розгледіти куди більше емоцій, ніж на цьому незворушному титані. Родман, мабуть, був єдиною людиною у світі, яка не мала жодних емоцій. Але про це трохи пізніше…)
— Родмане, двадцять три години тому я наказував тобі знайти докази злої підступності моєї тещі. Тож слухаю тебе.
— На вашій тещі вини немає, господарю, — механічно промовив Родман. — Ґудзики з ваших костюмів та сорочок відривала звичайна ворона, яка занадилася через вікно лазити до вашої гардеробної кімнати.
— Хто?! — розгублено перепитав пан Гай.
— Звичайнісінька ворона, — спокійно повторив Родман.
«Не ворона, а ворон! Гидотний убивця не може вже відрізнити ворона від ворони», — ображено прошепотів ворон, запорошений снігом, що сидів у самому куточку підвіконня і крізь відчинене вікно чув усю розмову. «Нікчемна, мізерна особистість», — вилаявся він на Родмана, спробувавши дзьобом дістати з крила дротикову стрілу. Але всі намагання ворона були марними через страшний біль, завданий стрілою, якою було наскрізь пробито крило.
Пан Гай протер новою серветкою своє здивоване обличчя, підвівся з-за столу і почав ходити залою. Туди — сюди… Сюди — туди. Тук-гук, гук-тук, — луною відгукувались його підбори від важкої ходи.
— Нічого не розумію, — нарешті промовив він, зупинившись напроти Родмана. — Ти кажеш, що мій гардероб нівечила звичайнісінька ворона?
— Саме так, господарю, — схиливши голову, відповів Родман.
— А теща? — підозріло приплющивши око, прошепотів пан Гай. — Що в цей час робила моя теща? Можливо, вона стояла на «шухері», поки ця мерзотна ворона відривала мої ґудзики?
— Ні, господарю, — спокійно мовив Родман. — Вашої тещі в цей час взагалі не було в палаці.
— Ага! — захоплено вигукнув Макс Гай, зрадівши новонародженій думці. — Значить, вона натренувала ворону і керувала нею здалеку! Правильно?!
— Правильно, — погодився Родман.
— Прекрасно, — задоволено посміхнувся пан Гай і, розвернувшись до дружини, переможно запитав:
— Ну, що ти на це скажеш, моя люба?
— Це неперевершено, Максе, — сумно відповіла пані Барбара. — Просто неперевершено. Особливо вражають твої припущення щодо стояння на «шухері». Певно, якби я не знала тебе стільки років, мені було би складно повірити в усе, що я бачу і чую. Але нехай буде так. Зрештою, кожна людина має свої недоліки. Тож, зважаючи на всі твої чесноти, любий, я спробую з розумінням ставитись до твоєї хворобливої ненависті до моєї матері.
— Чесно кажучи, люба, я мало що зрозумів з твоєї довгої промови. Але я сподіваюся, що загалом ти хотіла сказати мені щось приємне. Так, люба?
— Так, любий, — стримано відповіла пані Барбара та одразу перейшла до того, що її найбільше хвилювало: — Максе, вибач, але, можливо, ти спробуєш більш гуманно поставитись до прохання нашої доньки…
— Не спробую, — невдоволено перебив її чоловік.
— Ну, ти можеш зрозуміти…
— Не можу!
— Але, можливо…
— Неможливо! — знову перебив він дружину.
— Ну, принаймні, нехай дитина ще тиждень побуде вдома, — скоромовкою проказала пані Барбара, аби її не обірвали на півслові.
— Ні. Вона має негайно повертатись у Лондон. Все, це питання знято, — роздратовано відрізав пан Гай та, ніби щось згадавши, знову підійшов до Родмана. — Вона була сама?
— Хто вона? — не зрозумівши, перепитав Родман.
— Натренована ворона, — рознервувався пан Гай. — Натренована ворона, яка відривала мої ґудзики, була сама чи ні?!
— Сама, — впевнено відповів Родман. — Одна, але скажена.
— Що ти з нею зробив?
— Господарю, вона отримала по заслузі. Спочатку, звичайно, я хотів впіймати її та посадити в клітку. Але потім вирішив не ризикувати.
— Господи! — вигукнула пані Барбара. — То це було не видіння? Я бачила… Буквально десять хвилин тому бачила на нашому підвіконні ворону з пораненим крилом, а в очах… В очах у неї були сльози, — ледь чутно договорила вона й сама заплакала.
— Господине, вам привиділось, — спокійно забасив Родман. — Я змащую свої дротикові стріли отрутою кураре. Крапелька цієї отрути за лічені секунди здатна вбити стадо велетенських африканських слонів. То що вже казати про якусь облізлу ворону?