— Поживемо — побачимо, — сумно відповів він. Біжи — тебе чекають…
— Добре, я біжу — вже час.
— Прощай! — втерши сльозинку, прошепотів пан Петро.
— Я не кажу тобі прощай. До зустрічі — так буде краще! Дуже прошу, не видавай нас поки пані Руті. Ми швидко компенсуємо все. Просто ці ґудзики вкрай потрібні, аби викупити від страти воронову принцесу… А в нас немає зараз грошей, тож ми вчинили весь цей жах.
— Не хвилюйся… Я вже знаю, що робити. Я розкажу, що це пограбування вчинила пані Брильська! І я все бачив!
— Ти знаєш, хто така пані Брильська? — вже відчинивши двері, здивовано перепитала Лада.
— А хто ж її не знає? Вона труїть голубів пшеницею, аби вони не обгиджували їй вітрину…
З двору засигналила машина. Лада вискочила надвір та одразу знову зазирнула до крамнички.
— Я повернуся! Обов’язково повернуся!
Але пан Петро вже не зміг відповісти. Він плакав…
Розділ сьомий
Весь день пані Барбару не полишало почуття тривоги. Передчуття чогось неминучого та страшного краяло їй душу та боляче стискало серце. Вона відчувала, що саме сьогодні має статися щось таке, що назавжди змінить і її саму, і її долю. Весь день усе просто валилося з її рук, нібито закликаючи лишити нарешті всі домашні клопоти та спокійно зазирнути у свою душу.
— Знову сніг. Білий-білий сніг, — задумливо промовила пані Барбара, зачаровано спостерігаючи, як красиво за вікном гарцює білосніжний пух.
Поруч із нею на килимі заклопотано бавилася дворічна Рита. Нібито відчуваючи, що мамусю зараз не варто відволікати, вона самостійно та серйозно вибудовувала з різнокольорових кубиків вежу. І лишень іноді, коли вежа падала, вона сумно зітхала й тихесенько шепотіла: «Ай… Ай-я-яй…» І одразу починала будувати нову. Ще вищу та кращу.
— Такої сніжної зими, напевно, не було вже двісті років… А може, навіть більше… — прошепотіла пані Барбара та, узявши на руки малесеньку Риту, ніжно притисла її до себе. — Подивися, донечко, яка краса… Колись, дуже-дуже давно, чотирнадцять років тому, твоя мама познайомилась із таточком… Тоді теж була зима і йшов сніг… Такий самий — білий-білий сніг. Бачиш, сніг анітрошки не змінився, він такий же білий… А все решта… Все решта чомусь поміняло колір.
Рита була ще надто маленькою, аби зрозуміти, скільки це — чотирнадцять років. І як це може бути — дуже-дуже давно? Вона ще не знала, чим саме відрізняється це «дуже-дуже давно» від звичайного «давно» або від «нещодавно». Хоча цього, зрештою, не знала і її мама. Пані Барбара, просто відчула, що чотирнадцять років — це чомусь дуже-дуже давно. І що це, можливо, навіть більше, ніж двісті років. Але чому саме їй так здавалося, вона не знала.
— Коли ми, донечко, познайомились із татом, — пригадувала вона, — усе здавалось білим-білим. Чарівним, наче цей снігопад… І навіть різні негаразди не змінювали колір щастя… Все завжди здавалось білосніжним, наче сніг. У книжках пишуть, що кохання має виключно червоний колір… Але в нас із татом усе було не так… Нам усе уявлялось білосніжним… Напевно, білий — колір надії… Так-так, донечко, білий — це колір надії… Коли в нас народилася Ладуся, білий колір враз перетворився на веселку. Ти, донечко, ще дуже малесенька, і тому, на жаль, іще не бачила веселки. Але коли тобі доведеться побачити її вперше… ти обов’язково відчуєш, що саме з таких чудернацьких кольорів складається щастя…
Рита уважно подивилась на пані Барбару. Звичайно, Рита не розуміла, про що мама так тихо їй говорить. Не розуміла, але якимось дивним чином відчувала: мама шепоче щось украй важливе. Щось таке, про що можна говорити тільки пошепки. Також Рита не знала, що малесенькі краплинки, що котилися по маминих щоках, називаються сльозами. Звідки вони беруться, ці сльози, і що вони означають, про це їй також нічогісінько не було відомо. Але якби вона вже вміла говорити і хтось запитав у неї, який найкращий у світі колір, вона би неодмінно відповіла: карий. Це — найяскравіший і найніжніший колір у всьому Всесвіті. Бо саме такого кольору очі її милої мами.
— Лягай, сонечко, лягай… Мама заколише свою доню, — пані Барбара ніжно пригорнула малу до себе. Сівши перед каміном у крісло-гойдалку, вона обережно закутала доню у свою шаль і тихесенько заспівала колискову. Рита відразу заснула. А разом із нею, стомлена переживаннями, заснула й пані Барбара.
В каміні палахкотів вогонь та потріскували дрова. В кімнаті було затишно і тепло.
Раптом із самого полум’я вилізла чорна воронова голова. Вона уважно оглянула кімнату, ненависно всміхнулася та безшумно вистрибнула з каміна. І тільки тепер стало помітно, що це була не сама голова із довгим чорним дзьобом, а цілий ворон. Він підійшов до гойдалки, у якій спала пані Барбара, і, вхопивши своєю лапою шаль, умить висмикнув із неї усі кольори. Шаль навіть не ворухнулась, але одразу почорніла. Ворон недбало закинув багрово-зелені кольори у камін, знову всміхнувся та рушив по кімнаті. Все, до чого торкалася його кігтяста лапа, одразу втрачало свій колір та вмить чорніло. Усі повисмикувані кольори він одразу ховав до чорного мішка, який невідь-звідки взявся у його чорних крилах. Дитяча кімната швидко втрачала свої веселкові затишні кольори, допоки повністю не занурилась у чорноту. Все стало чорним, і навіть світло з палаючого каміна не могло осяяти цю неосяжну чорноту. Промінці, стикаючись із чорнотою, одразу ж згасали та чорніли, примножуючи тьму… І ця тьма зусібіч невблаганно повзла на пані Барбару, намагаючись поглинути її разом із дитиною.