— Вибач, Максе, але я з тобою не згодна, — спробувала заперечити вона.
Він її одразу перебив.
— Я ще не договорив! Збагни нарешті, Барбаро… Ще два тисячоліття тому Олександр Македонський вигукнув: «Якщо хтось думає, що людина — це розумне, милосердне та безхитрісне створіння, той глибоко помиляється!» Як ти думаєш, чому він так сказав?
— Гадаю, він просто помилявся.
— Hi-і, він не помилявся… — захоплено прошепотів Максим і долонями витер піт, що рясно виступив на його обличчі. — Він влучно підмітив сутність людини та всього суспільства, яке здатні побудувати ці самі люди!
— Максимку, благаю, зупинися… Ти говориш жахливі речі… І говориш їх настільки безапеляційно, що це просто огидно слухати… Вибач…
— Я кажу правду, — ледь стримуючись, відповів він.
— Ні, Максимку, це не правда… Це лишень те, що саме ти вважаєш правдою… Усе це просто не тримається купи. Говориш одне, одразу перескакуєш на інше. Вибач, але зараз у тобі говорить звичайна злість і заздрість.
— Це не заздрість! Це почуття справедливості! — ображено вигукнув він та спересердя скинув тарілку зі столу. Макарони, що мали форму сердечок, ураз розсипалися по підлозі.
— Твоє роздратування, — заспокійливо промовила Барбара, — зайвий раз підтверджує, що ти не правий. — Згадай, як Бог сказав…
— А Бог нехай узагалі помовчить! — вибухнув він. — Базікати твій Бог мастак, а створити хоч краплю справедливості — дзуськи! Не дочекаєшся від нього!
— Господи, Максимку, що ти верзеш? — знічено прошепотіла Барбара та обтерла сльози, що котилися по її щоках. — Як ти можеш? — І вона рішуче рушила до нього.
— Книгу! — простягнувши руку, наказала Барбара. — Я сказала — книгу!
Макс не чекав від дружини такої рішучості. Певно, саме через це він одразу розгубився.
— Востаннє кажу: віддай мені цю огидну та мерзенну книгу! А інакше…
— Інакше що? — вже більше за інерцією, ніж від бажання сперечатись, запитав він.
— Інакше я негайно піду звідси. І ти вже ніколи… ніколи не побачиш ані мене, ані свою дитину… Книгу!
Максим витримав довгу паузу, з викликом дивлячись в очі своїй дружині. Але Барбара навіть не думала відводити свого рішучого погляду від його прискіпливих очей.
— Добре, — нарешті знічено прошепотів Максим та потупив погляд. — Я віддам тобі книгу. — Він підвівся, підійшов до вішака та, діставши з внутрішньої кишені пальта книгу, тремтячими руками простягнув її дружині. — Але знай — це вже не допоможе…
— Це допоможе! Це обов’язково допоможе! — Вхопивши книгу, вона підбігла до вікна і щосили жбурнула її у відчинену кватирку.
Книга відлетіла аж до дороги та впала на бруківку. Опинившись у калюжі з талого снігу, вона одразу зникла під колесами машин.
— Ось і все, — стомлено вимовила Барбара та полегшено зітхнула. — За якусь годину колеса перетруть цю потвору на багнюку… І вона вже ніколи і нікого не спокусить та не ошукає… А тепер, Максимку, лягаємо спати. Завтра буде новий день та нові клопоти.
Вона підійшла до свого чоловіка, ніжно пригорнула його до себе та поцілувала.
— Не хвилюйся, любий, все минеться. Це все від утоми… Хочеш, я почитаю тобі на ніч казку?
— Ні-ні, — захитав він головою. — Не треба… Я страх як хочу спати, а завтра вдосвіта вже прокидатись… Лягай, люба, — поцілувавши її, прошепотів Максимко. — Лягай, а я швиденько приберу ці сердешні макарони й також ляжу…
— Ні, макарони приберу я! — жартівливо вигукнула Барбара, вхопивши віника. — Ти їх розкидав — отже, я прибираю! Все ділимо порівну! І щастя, і нещастя!
— Ні-ні, Барбаро, це щастя я наробив сам — тож сам і приберу, — кинувся забирати в неї віник Максимко. — І взагалі, не підлизуйся — шоколадки все одно сьогодні не дістанеш.
— Ах, так ось, значить, який ти… — кокетливо нахнюпившись, мовила Барбара. — А я ж думала… Я ж думала, ти друг…