Раптом з вікна спальні пані Барбари визирнула руда котяча голова. Кіт Леопольд, зрозумівши, що господиня забула його, пронизливо занявчав та почав наполегливо шукати вихід. Ледь протиснувшись у шпаринку прочиненого вікна, він відчайдушно почав злазити з третього поверху донизу. Старанно чіпляючись кігтиками у самий камінь, Леопольд повсякчас видавав якісь приречені звуки, аж доки не зірвався з другого поверху та не гримнув на бруківку. Жалісно зойкнувши, він незграбно обтрусився та мерщій побіг наздоганяти господиню.
— Сама винна… За недбалість треба платити… — ображено пробубонів Макс Гай, спостерігаючи, як його дружина зникає за велетенськими кованими воротами паркану. — Могла попередити заздалегідь, аби я заклав таксі у видатки…
Пані Барбара, побачивши щасливого Леопольда, ледь помітно всміхнулась і обтерла сльозинки, які мимоволі котились по її щоках. Леопольд обігнав свою хазяйку та, виставивши хвіст трубою, радісно побіг попереду.
За п’ять хвилин пані Барбара побачила жовте таксі, яке, звернувши з траси, швидко помчало їй назустріч. Порівнявшись із нею, таксі зупинилось, і з нього вискочив схвильований водій, довге волосся якого було зібрано в косичку.
— Пані Барбаро, дозвольте підвезти вас! — вигукнув він та чемно відчинив задні двері, запрошуючи до машини.
— Вибачте, але я не маю чим розрахуватись… — розгублено прошепотіла вона змерзлими губами.
— Ні-ні, не хвилюйтеся. Жодного розрахунку не потрібно.
— Як це, не потрібно розрахунку? — здивовано запитала вона. — І звідки, перепрошую, вам відомо, що мене звати Барбара?
— Пані Барбаро, — відповів він, шанобливо зробивши наголос на слово «пані», — все просто… Мене попросив допомогти вам мій товариш — ваш садівник Ши Бо. А мені завжди приємно стати у нагоді моїм друзям. Тож ласкаво прошу до машини, бо ви, я бачу, вже добряче змерзли…
— Дякую, — трохи заспокоївшись, відповіла Барбара, та рушила до авта.
Леопольд, котрий увесь час старанно принюхувався, зненацька погрозливо занявчав на всміхненого таксиста. Знервовано розправивши пазурі, він ретельно готувався стрибнути на нього, аби вп’ястись кігтями у його довгу косичку. Але суворий голос господині вмить привів кота до тями:
— Леопольде, тихо будь, інакше не поїдеш з нами!
Невідомо, чи зрозумів кіт, про що мова. Але одразу став милим і пухнастим.
— Стрибай до машини! — скомандувала пані Барбара. — Вибачте, він узагалі-то сумирний… А це чогось рознервувався…
— Коти — вони такі… — відповів таксист і теж усміхнувся, поправивши свою косичку. — Прошу, пані Барбаро, сідайте.
— Дякую… А вас як звати? — уже сівши до машини, запитала вона у таксиста.
— Горан.
— Рідкісне красиве ім’я.
— Для вашої країни, може, й так… А в нас, у Сербії, мати ім’я Горан — це все одно, що не мати його зовсім, — знов усміхнувся таксист і, натиснувши на газ, помчав у напрямку Львова.
Розділ восьмий
У кав’ярні «Гасова лямпа», як завжди, було тепло й затишно. Дивовижний аромат щойно змеленої кави витав у повітрі.
Баба Ганя, незадоволено сопучи, допила третю філіжанку кави та роздратовано пробубоніла:
— Ну ось, де дівся цей Трапатоні? Скільки можна чекати?! Я зараз збожеволію від нудьги.
— Може, з ним щось сталося? — тремтливим голосом запитала Лада.
Баба Ганя тяжко зітхнула і так скривилася, що Ладі одразу стало зрозуміло: бабця роздратована не на жарт.
— Мої вітання найкращим мешканцям найкращого у світі міста, — раптом почувся чийсь хриплуватий голос з-під столу.
Лада з бабцею здивовано перезирнулись, намагаючись зрозуміти, звідки голос.
— Я тут, під столом, — знову прохрипів хтось кволим від страху голосом.
Лада обережно зазирнула під стіл. Там, втиснувшись у табуретку, сидів украй облізлий ворон.
— Доброго дня, о-о, найдобріша дівчинко у світі! — нерішуче вимовив він. — Напевно, це саме ви Лада Гай? Наймилосердніше створіння у світі. Джовані казав мені, що у вас і вашої бабці Ганнусі найдобріші, найкрасивіші обличчя, які коли-небудь бачив світ.
— Мою красу Джовані явно перебільшив, — трохи сердито мовила баба Ганя. — Але, я сподіваюсь, він не забув вам сказати, як ставиться баба Ганя до підлабузництва?
— О, наймудріша бабо Ганю, пробачте, але я жодним чином не хотів розсердити вас, — прошепотів облізлий ворон та змахнув із дзьобика сльозинку.
— Ясно, тут роботи з виховання — непочатий край, — сумно зітхнувши, мовила баба Ганя, вже з жалем дивлячись на заплаканого ворона. — Щось сталося?