— Ви хто? — втрутилась у розмову Лада.
— Я Тоні Бравісимо, — жалібно відрекомендувався ворон. — Ви, певно, знаєте, що нам, воронам, заборонено говорити з людьми… Порушення цієї заборони карається в нас смертю. Але я не міг не попередити вас про жахливу та невдячну підступність.
— Шановний Тоні Бравісимо, — ледь не залізши під стіл, пробубоніла баба Ганя, — чи не буде ваша ласка висловитись нарешті без усіляких зайвих промансів.
— Добре. Повірте, мені жодним чином не хочеться вас образити… Але я не маю вибору… Тому я хочу вам запропонувати вигідну взаємодопомогу. Я рятую вас, а ви рятуєте мене. Згода?
— А як ми можемо вас врятувати, і від чого? — запитала Лада.
— Ви можете дати мені грошей. Сто тисяч обов’язково мають врятувати мене.
— Скільки-скільки? — здивовано перепитала баба Ганя.
— Сто тисяч. Цим ви врятуєте мене… А я, із вдячності, врятую вас.
— А що вам заважає врятувати нас просто так? Без будь-якої вдячності? — посміхнувшись на мізерну пропозицію, запитала баба Ганя.
— Не зрозумів? — украй спантеличено перепитав облізлий ворон.
— Я питаю, що саме заважає вам врятувати нас просто так, без усіляких умов?
— Ну, я не знаю… А ви взагалі можете дати мені хоч трохи грошей?
— Взагалі, можемо, — вже трохи роздратовано відповіла Лада.
— А скільки можете дати? — пожвавішав ворон.
— Ніскільки, — буркнула спересердя баба Ганя. — До побачення, шановний. Ви мені не подобаєтесь.
— Добре-добре… — перелякано затараторив ворон. — Не ображайтеся, я врятую вас просто так… За ту одну тисячу кишенькових грошей, яку панна Лада має у своєму гаманці.
— О, це вже цікаво… — здивовано мовила Лада, знову зазирнувши під стіл, аби глянути на ворона. — І звідки вам відомо, що в моєму гаманці зараз саме тисяча?
— А мені Джовані сказав, — винувато пояснив Тоні Бравісимо. — Будь ласка, панно, дайте мені чесне слово, що подаруєте мені цю тисячу, і я одразу розкажу вам геть усю правду про Джовані і про його підступний план. Я його найкращий друг, тому він одразу чесно розказує мені всі таємниці. Дайте чесне слово, що подаруєте мені ваш гаманець, і я вам розповім усі його таємниці.
— Боже, найкращий друг! Невже ви не розумієте, що те, що ви говорите, — це жахливо! — схвильовано мовила Лада.
— Так-так, я знаю — це жахливо, — погодився облізлий ворон. — Але ж я не маю вибору… Якби ви знали, панночко, які страшні борги по ґудзиках я маю перед канцелярією… Які борги… — знесилено повторив він та знову заплакав. — Я просто… Просто не маю вибору…
— Ми даємо вам слово, шановний, що ви отримаєте цю тисячу. Кажіть, — рішуче втрутилась у розмову баба Ганя.
— Отже… — втомлено зітхнувши, мовив ворон. — Джовані Трапатоні насправді ніякий не Джовані, і тим більше не Трапатоні. Це знають геть усі. Його справжнє ім’я Лука, а прізвища він узагалі немає. Він звичайнісінький бездомний італійський ворон. Лука — найбідніший ворон в усій Європі. Його ніхто не любить, і всі мають за нікчему. Він народився у Римі на площі Квітів, але ніколи не знав ані хто його батько, ані хто його мати. Усі кому не лінь його дурили, забираючи у нього всі ґудзики. Хто силоміць, хто хитрощами, але забирали геть усе. Його заборгованість в Італії складала більше ста тисяч ґудзиків. І його би вже давно італійський вороновий князь Манчіні видав канцелярії ДДТ, якби не легка вдача Луки…
Саме Лука тричі знаходив ґудзики, якими особисто зацікавлювався ДДТ… І хоч ті три ґудзики згодом виявилися все ж таки не тими ґудзиками… Але, все-таки, імператор ДДТ нагородив відзначками нашого «князя»… Манчіні добре знав, що бездомного Луку за страшні борги канцелярія оголосила в розшук. Він мав одразу видати Луку головному інквізитору. Але він не зробив цього. Звичайно, не через своє милосердя, а виключно через холодний та цинічний розрахунок. Хто ж видасть квочку, яка несе золоті яйця?
Лука наївний, на ньому завжди їздили усі кому не ліньки. Коли ж він, дурило, ще в Італії закохався у вірменську принцесу, то його життя взагалі стало нестерпним. Він у розшуку, права жити не має… Манчіні увесь час шантажує його тим, що видасть інквізиції, якщо не отримуватиме від нього потрійну кількість ґудзиків щодня! А як же він їх назбирає, коли весь час має переховуватись? Тож Джовані вирішив тікати. І мене вмовив тікати разом з ним… Пообіцяв, що за мене, як за друга, завжди буде збирати всі ґудзики. Казав, що знає, де треба шукати Справжній Ґудзик… І що коли ми знайдемо цей ґудзик, то ДДТ із вдячності призначить нас князями. Весь час базікав, що якщо ДДТ живе у Львові, значить, і ґудзика загублено саме тут… Я й піддався на його вмовляння. А тепер не знаю, як звести кінці з кінцями. У мене за викупом страшна заборгованість. Луці, звичайно, легше, у нього закохалась Мальва — донька місцевого воронового князя… Вона навіть виклопотала йому дві відзначки від завканцелярії та почесний значок! Мальва, користуючись зв’язками, робить для нього неможливе! Вона за хабар купила йому справжній паспорт! І тепер він уже не Лука нікчемний, а Джовані Трапатоні — інтелектуальний емігрант! А хіба це справедливо, що він тепер має документальний папірець, а я, як боржник, увесь час ховаюсь?! До того ж, ім’я Джовані Трапатоні вигадав я. Саме я знайшов у передмісті Рима віллу, на який жив розкішний дядько у білому костюмі. Саме цього блискучого сеньйора звали Джовані Трапатоні. У нього був найрозкішніший гардероб у Римі. А ґудзики?! Які ґудзики він мав на сорочках! Просто блиск! Тільки у містера Джовані Трапатоні я крав такі перли! Діамантові, смарагдові, рубінові ґудзики — це просто казка… Саме я показав Луці віллу цього сеньйора та його чарівний гардероб. А він, невдячний, обдурив мене і перший почав у Львові називати себе Джовані Трапатоні. То, звичайно, Мальва одразу звернула увагу на Джовані Трапатоні, а не на мене. Назвись я перший Трапатоні, і вона би закохалася у мене…