— Немає нічого більш можливого за неможливі речі, — знову увірвав його виправдання ворон. — Але, зрештою, милий, це вже — неважливо. Я списую усі твої провини на хвилювання, пов’язані з моїм сьогоднішнім візитом… — ласкаво промовив він та, буравлячи його своїм чорним, прискіпливим поглядом, додав. — Я сподіваюся, тобі відома ціль мого візиту?
— Я… Я навіть не знаю… — затараторив пан Гай, відчайдушно намагаючись приховати своє схвилювання. — Скажу чесно; я здивований. Мені, звичайно, вкрай приємно бачити вас в гостях… Це, безумовно, — велика честь для мене… Але, говорячи по-правді — а з вами неможливо говорити у якийсь інший спосіб — я дійсно таки здивований із вашого візиту… Приємно здивований, — виправився він, затинаючись від хвилювання. — Я думав, ми зустрінемося, як завжди… На вашому Львівському щорічному балу…
— Максимку, — по-батьківськи прошепотів ворон, — здивований ти був чотирнадцять років тому — під час нашого знайомства. А зараз, любий мій, ти не здивований… Ти розчавлений.
— Ну… Ну, я не знаю, — знічено пробелькотів пан Гай. — У мене, певно, щось із тиском…
— Так, тиск у тебе зараз дійсно позахмарний. Пульс теж неймовірний — 327 ударів на хвилину. Таке твоє хвилювання мені тільки шкодить. Тож негайно перейдемо до справи… Милий мій, — мовив ворон, по-діловому склавши крила на животі, — ти знаєш, я ніколи не турбував тебе через дрібнички. Я завжди прискіпливо дотримувався нашої угоди…
— Так-так, це — щира правда, — завзято підтвердив воронові слова переляканий Макс Гай.
— Максимку, милий, не перебивай мене, будь ласка, — спокійно зауважив ворон. — Ти знаєш — я цього не люблю. Просто слухай і мовчи. Коли я в тебе запитаю — відповіси. Коротко та лаконічно… Твій пульс уже збільшився до 336 ударів — мене це не влаштовує, мій любий, — вже строго додав він та розважливо повів далі. — Талановиту, обдаровану людину безпомилково можна визначити по тому, що при її появі усі бездарності кидаються влаштовувати змову проти неї… Ти, як непересічна талановита особистість, завжди був мішенню для нікчемних тугодумів. Я, за нашою угодою, гладенько розчищав твій широкий шлях, старанно прибираючи з нього шалені, заздрісні натовпи нездар. Саме через мою роботу ти зміг зосередитись на справі. І не розпилювати себе у нещадній боротьбі із тупістю та заздрістю людською. Ти згоден з цим, мій любий?
— Так, — знічено прошепотів пан Гай та незграбно обтер піт, що рясно проступив на його чолі.
Ворон задоволено хитнув головою та задумливо, ніби пригадуючи щось, промовив: — Я поважаю людей, які точно знають, чого вони хочуть. Усі біди світу відбуваються винятково через те, що люди недостатньо точно розуміють свої цілі…
— Я перепрошую, але, з вашого дозволу, я би записав цей ваш блискучий мудрий вислів, — пробелькотів пан Гай та одразу рушив до письмового столу, аби записати все на папірець.
— Не варто, Максе! Не витрачай даремно часу! — строго наказав ворон. — Тим більше, що це не мій вислів, а негідника Гете.
— Кого?
— Гете, — скривившись від огиди, повторив ворон. — Цього мерзотного німця, вперту тварюку, іноді осяювали справжні перли… — зло прошипів він та, нібито пригадавши щось огидне, знову скривився. — Тож на чому ми спинились?
— Ви слушно зауважили, — по-підлабузницьки пробубонів пан Гай, — що Гете — вперта тварюка.
— Так, це — правда, — збираючись з думками, погодився ворон. — Але мова зараз не про нього… Я хотів сказати, що я завжди поважав тебе через те, що ти, як ніхто інший, точно і конкретно розумів та формулював свої цілі. Твоя сміливість у формулюваннях завжди викликала в мене захоплення. Що ж стосується самих твоїх цілей… то саме їх приголомшливий масштаб призвів до нашого знайомства. Та до нашої взаємовигідної угоди. Тож… Із усього вищесказаного мною цілком логічно випливає ціль мого візиту. Я прийшов привітати тебе, мій любий. Я радий, що тобі вдалося обскакати росіян і придбати контрольний пакет акцій газети «Нью-Йорк Таймс». Прийми мої щирі привітання.
— Д… Дякую… — затинаючись, прошепотів пан Гай.
— Я неабияк тішуся з твоїх успіхів, любий мій. Уже чотири години та шістнадцять хвилин, як ти вважаєшся… Цілком справедливо та заслужено, — багатозначно уточнив ворон, — вважаєшся найбагатшою людиною у світі. До речі, ти вже бачив верстку завтрашнього номера твоєї «Нью-Йорк Таймс»?
— Ні… Я не бачив, — майже нечутно відповів пан Гай та знову незграбно обтер піт із свого побілілого чола.