Він цілковито усвідомлював, що започатковує гігантський проект за принципом «усе або нічого», і ризик невдачі видавався значно більший, ніж шанс на успіх. Спіймав себе на думці, що саме так і має бути. Якщо він збирається зробити останню спробу досягти свою мрію, то йому б не хотілося, щоб це вилилося в обережну, консервативну, посередню книжечку. Він напише найцікавішу з мистецького погляду річ, яку тільки зможе придумати, і вона стане його романом, що називатиметься «Сінаї», ні, жахлива назва, люди ще можуть подумати, буцімто книжка про близькосхідний конфлікт або про Десять заповідей Божих, «Опівнічна дитина», але ж там буде більше ніж одна дитина, хіба не так, скільки дітей може народитися в опівнічну годину, сотні, може, тисяча, або ж, так, чому б не тисяча й одна, тож «Діти півночі»? Ні, якась заскніла назва, звучить так, ніби зібрання педо-філів на шабаші відьом, а може... «Опівнічні діти»? Так!
Аванс за «Ґрімус» становив розкішну суму в 750 фунтів стерлінгів, також продалися два права на переклади — у Францію й Ізраїль, загалом вийшло близько 825 фунтів стерлінгів, тож він набрав повні груди повітря й сказав Кларисі, що звільняється зі своєї хорошої роботи в «Оґілві», вони їдуть до Індії і житимуть там, допоки не закінчаться гроші, подорожуючи найдешевшими видами транспорту, поринаючи у безкінечну індійську реальність, аби він досхочу напився з рогу достатку, а тоді повернувся і сів за письмовий стіл. «Гаразд», — відповіла вона одразу.
Він любив її за цей нерозважливо сміливий характер, той самий, що відвернув її від схваленого матір’ю містера Леворті з Вестергема, що в Кенті, і линув у його обійми. Так, вони йдуть ва-банк. Досі вона завжди підтримувала його, підтримуватиме й тепер. Вирушили у свою індійську одіссею, під час якої ночували в нічліжках, здійснювали двадцятигодинні переїзди автобусом, коли курчата блювали їм на ноги, сперечалися у селищі Хаджураг з тамтешніми селянами, котрі вважали славетний храмовий комплекс із тантричними різьбленнями непристойним і цікавим тільки для туристів, заново відкрили Бомбей і Делі, зупинялися у давніх родинних друзів і щонайменше в одного негостинного дядька з новою і навіть ще негостин-нішою дружиною-австралійкою, що перейшла в мусульманство, яка ніяк не могла дочекатися, коли ж вони нарешті поїдуть, і багато років потому написала йому листа, прохаючи грошей. Він уперше дізнався про притулок для вдів у Бенаресі, а в Амритсарі побував на Джалльянвала-Барг -місцині, де генерал Дайер 1919 року вчинив сумнозвісну амритсарську «бійню»; а тоді, повний Індією по вінця, повернувся додому писати свою книжку.
П’ять років потому вони з Кларисою одружилися, народився їхній син Зафар, а задуманий ним роман було завершено, і він знайшов свого видавця. Одна жінка з Індії під час обговорення книжки встала й сказала: «Дякую вам, пане Рушді, за те, що розповіли історію мого життя», — і він відчув, як клубок підступив йому до горла. Ще одна індійська жінка під час іншого обговорення сказала: «Пане Рушді, я прочитала ваш роман «Опівнічні діти». Це дуже довгий роман, та все ж таки я його прочитала. Хотілось би запитати таке: що ви, по суті, хотіли ним сказати?» Журналіст з індійського штату Ґоа заявив: «Вам пощастило першим закінчити свій роман», — а тоді показав йому надрукований розділ свого власного роману про хлопця, народженого тієї ж ночі. У книжковому огляді «Нью-Йорк таймс» писали про роман, який звучить так, «начебто континент віднаходить свій голос», а ще лунало багато літературних голосів з Південної Азії, запитуючи міріадами своїх мов про повернення гучного голосу до субконтиненту: «Та невже?» І сталося ще багато чого такого, про що він навіть мріяти не міг — премії, популярність і загальне визнання. Індія взяла його книжку дуже близько до серця, заявивши, що це її письменник, а саме в такий спосіб він сподівався повернути собі країну, і це стало найбільшою нагородою, більшою за всі інші, присуджені поважними журі. Коли було вже геть непереливки й він опинився на самому дні, то намацав чарівні двері, крізь які зумів підійнятися нагору на чисте повітря. Знову ж таки, після фетви Хомейні він ще раз опиниться на самому дні й ще раз знайде в собі силу йти далі й стати ще більше самим собою.
Після подорожі Індією він повернувся до написання рекламних текстів, проте не на повний робочий тиждень, умовивши спочатку «Оґілві», а потім ще одну агенцію «Аер Баркер Геґеманн» наймати його на роботу лишень два чи три дні на тиждень, залишивши чотири чи п’ять днів для написання книжки, що стала «Опівнічними дітьми». Після її виходу він вирішив, що настав час покинути рекламу раз і назавжди, незважаючи на її поплатний бік. Він мав маленького сина, тож із грошима доведеться сутужно, але цей крок йому просто необхідно зробити. Він запитав Кларисину думку. «Нам може світити безгрошів’я», — сказав він їй. «Нічого, — відповіла вона без вагань, — тобі таки треба це зробити». Неочікуваний комерційний успіх книжки став винагородою за їхню спільну волю зробити крок у невідоме, замість того, щоб чіплятися за фінансову стабільність.
Коли він повідомив про своє бажання звільнитися з роботи, його начальник подумав, буцімто він хоче більше грошей. «Ні, — заперечив він, — просто збираюся стати професійним письменником». «Ага, — сказав його начальник, — ви хочете значно більше грошей». «Та ні, — відповів він. — Я нічого не домагаюся. Я просто повідомляю вас за тридцять днів, що звільняюся. На тридцять перший я не вийду на роботу». «Ну, — засумнівався бос, — не думаю, що ми зможемо вам аж стільки заплатити». Тридцять днів потому влітку 1981 року він став професійним письменником, і його охопило п’янке й збудливе відчуття свободи, коли востаннє вийшов з рекламної агенції. Він скинув із себе рекламу як непотрібну шкіру, хоча тишком-нишком і далі пишався своїми найвідомішими гаслами: «Неслухняні, але ніжні» (створений на замовлення «Свіжих тортів»), а також своєю рекламною кампанією із «бульбашкових» слів на замовлення виробника пористого шоколаду «Аеро» (ПРИЄМНО-БУЛЬБАШКОВИЙ, ДИВО-БУЛБАШКОВИЙ, ПРЕКРАСНО-БУЛЬБАШКО-ВИЙ вигукували рекламні щити, тоді ж бо як на боках автобусів можна було прочитати ТРАНСПОРТО-БУЛЬ-БАШКОВИЙ, а на торговій рекламі вирізнявся напис ВИГІДНО-БУЛЬБАШКОВИЙ, і нарешті напівпрозорі зображення на вітринах крамниць проголошували НАЯВ-НОБУЛЬБАШКОВИЙ ТУТ). Перегодя того ж року, коли «Опівнічних дітей» відзначили Букерівською премією, першу телеграму — в ті часи побутував і такий вид зв’язку — він одержав від його колись збентеженого начальника. «Вітаю, — говорилося в ній, — один з нас таки отримав її».
У вечір присудження Букерівської премії вони йшли з Кларисою у напрямку Стейшнерз-Холу[32] й натрапили на розпашілу лівансько-австралійську засновницю феміністського видавництва «Віраґо». «Салмане, — вигукнула Кармен, — знаєш, премію, мабуть, вручать тобі!» Він одразу подумав, що Кармен його зурочила і що не бачити йому Букерівської премії. Список після першого відбору мав дуже солідний вигляд. Доріс Лессінґ, Мюрель Спарк, Ієн Мак’юен. він не мав шансів. На премію претендував також Д.М. Томас з романом «Білий готель», який багато хто з критиків називав шедевром. (Ще не прозвучали звинувачення в численних запозиченнях з «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова, що потім трохи заплямувало репутацію книжки, принаймні в очах деяких людей.) Ні, сказав він Кларисі, навіть не сподівайся.
32
Стейшнерз-Хол — будівля в Лондоні, де до 1911 року зберігався обов’язковий перелік усіх творів, виданих у Великобританії; 1924 року ведення списку було відновлено на добровільних засадах. Будівля належить Компанії книжкових і газетних видань. Збудована 1670 року.