Вікно у найбільшій спальні — відчинене. Стало очевидним, що тут попрацював спритний квартирний злодій. Він проник до будинку через вікно у спальні, навіть залишив брудні відбитки свого взуття на підлозі, проте нікого не розбудив. Тільки подумати, зловмисник пробрався повз них трьох, і ніхто навіть не розплющив очей. Чи знав грабіжник, у чий будинок він проникає, чий орден він краде? Чи впізнав він того, хто спав у ліжку? Чи знав він про небезпеку? Якби в будинку залишилася поліція, то його б, мабуть, і застрелили.
Проте всі були живі й здорові. І це найголовніше. Невже будинок «засвітився»? Прибув Френк Бішоп, наважилася зайти досередини Беріл, а потім приїхали офіцери із Скотленд-Ярду для оцінки ситуації. Якщо це був різдвяний злодюжка, а саме на це скидалося найбільше, то існувала дуже мала ймовірність того, що він повідомить про розташування будинку ісламським терористам чи навіть пресі, бо цим собі дуже нашкодить. Отже, залишаймося на місці і сподіваймося на краще. Так. Саме так вони і вчинять.
Елізабет узяла Мілана й поїхала в гості до Керол, тож він залишився наодинці зі своїм нестерпним самоаналізом. Наближався міленіум, і суперечності роздирали його душу на шматки. Ага, в Ірані, як повідомляли, п’ятсот «прихильників» фетви пообіцяли продати по нирці, аби зібрати кошти на розправу з ним, що, зрештою, могло вирішити всі проблеми. Ліки від усіх хвороб, як сказав Томас Мор про сокиру ката.
Помер Джозеф Геллер[275], і великий добродушний гумор пішов разом з ним. Померла Джілл Крейґі, й разом з нею не стало великої доброти.
У переддень Нового року піар-гуру Метью Фройд і його наречена Елізабет, донька Руперта Мердока, запросили їх на святкування в залу «Міленіум-Доум». Він узяв із собою Елізабет, Зафара, Мартіна й Ізабель, а Сюзен, нова няня, залишилася дома з Міланом. У розпал святкування Тоні Блер підійшов до Метью з Елізабет і потиснув їм руку, потиснув також і йому. Коли настав час співати «Давній добрий час[276]», королеві довелося взяти за руку Блера, проте з деяким невдоволенням на обличчі. Його ж узяла за руку Елізабет, і на її обличчі перемішалася любов з болем. То що? Забути давнє все і не тужити? співали вони, а там уже й північ настала, тож закалатали церковні дзвони по всій Англії, «проблеми 2000» таки не виникло, і вона не призвела до збою у комп’ютерних мережах, не сталося також терористичних нападів, настала нова епоха — і нічого не змінилося. Ніякого чарівництва у тих митях часу. Тільки люди спроможні на перетворення -величні або ж диявольські. Їхня доля — в їхніх руках.
Шановний Міленіуме!
Все одно ти несправжній. Перехід з 1999 року у 2000 рік став би міленіумом, якби існував нульовий рік до нашої ери перед роком 0001, а позаяк такого не було, то це означає, що дві тисячі років збіжать тільки в кінці двотисячного року і аж ніяк не на початку. Ці дзвони, феєрверки, вуличні святкування відбуваються на рік раніше. Справжня мить перемін ще настане. Я пишу зі свого місця всезнайки в майбутньому, тому запевняю цілком авторитетно, що листопадові вибори у США 2000 року і добре відомі вересневі події 2001 року, аж через рік після цього штучного міленіуму, таки засвідчать про настання перемін.
На йорданський Святвечір, лишень за два тижні після того, як Елізабет гостювала з Міланом у «бабусі», Керол Нібб спробувала накласти на себе руки, написавши листи до кількох людей, серед них і до Елізабет. Вона казала, що не вірить у лікування і воліє «покласти всьому край» одразу. Їй не вдалося піти з життя, бо прийняла замалу дозу морфіну. Розбудив її Браєн, і вона сказала, що ліпше б він цього не робив, але вона все одно, мабуть, прокинулася б. Лежала тепер в ізоляторі, бо в такому стані найменша інфекція могла стати для неї фатальною. Кількість білих кров’яних тілець знизилася у неї до двох (нормою вважається дванадцять), також сильно знизилася кількість червоних кров’яних тілець. Хіміотерапія справила на її організм надзвичайно руйнівний вплив. Браєн зателефонував лікарю Едварда Саїда Канті Раю, який підтвердив, що в Америці практикують інші види лікування, проте він не міг сказати, чи вони матимуть ліпший ефект, ніж те лікування, яке їй тепер надають. Спроба Керол накласти на себе руки сильно вразила Елізабет. «Вона була для мене такою міцною підпорою, -сказала вона й додала: — Та відколи померла мама, я сама давала собі раду в житті». Він обійняв її, щоб заспокоїти, і вона сказала: «Ти все ще...», — але замовчала й вийшла з кімнати. Щось у глибині душі її дуже гризло.
Відтак настав день її народження, і він повів її, Зафара й п’ятьох її найближчих подруг на вечерю у «Плющ». Коли ж вони повернулися додому, то Елізабет вчепилася в нього й вимагала розповісти про його плани. Він говорив про нищівну дію боротьби між її бажанням мати більше дітей і його бажанням жити в Нью-Йорку, а тоді він уперше вимовив слово розлучення.
Кінець його шлюбу не позначився оригінальністю. Той, хто хотів розриву, повільно відходив від справ, а та, що не хотіла розлучення, впадала то в гірку закоханість, то у мстиву лють. Украй рідко вони нагадували людей, якими були раніше, коли їм удавалося знову ставати великодушними й чуйними. Відтак з’явилися юристи, після чого вони обоє сердилися, і той, що хотів розірвання шлюбу, перестав почуватися винним, ти прийшла в моє життя, коли їздила на велосипеді, працювала молодшим редактором і винаймала мансардне приміщення, а тепер хочеш піти мультимільйонеркою, а та, що не хотіла розірвання шлюбу, робила все залежне від неї, хоч і заприсягалася не робити так, аби лише перешкодити тому, хто хотів розлучення, бачитися з сином, не дочекаєшся, ти зруйнував своє життя, та я не думаю про тебе, я думаю про нього, і вони мусили йти до суду, і суддя мусив казати, що їм нема сенсу приходити до нього, бо їм самим слід усе вирішити, позаяк мова йде про їхнього сина. Вони навіть віддалено не нагадували людей, якими були насправді. Самими собою вони стануть за деякий час, після того як забудуться дошкульні образи, жадібність і нетерпимість, після того як та, кого покинули, зіткнеться з Ілюзією лицем до лиця в Нью-Йорку й лаятиме її на чому світ стоїть і то такими словами, що йому вуха в’янутимуть і не віритиметься, що вона їх знає, після чого вони дійдуть згоди стосовно сина; десь там у майбутньому, вже після закінчення війни, коли біль потрохи стихатиме, вони повернуться до самих себе і пригадають, що колись подобалися одне одному, і зрозуміють, що потрібно залишатися добрими батьками заради своєї дитини, і невеличке бісеня сердечности знову пригорнеться до них, й уже невдовзі вони говоритимуть, як належить дорослим людям, усе ще не погоджуючись і не погоджуючись, по суті, дуже часто і дуже багато в чому, іноді їм навіть уриватиметься терпець, проте вони спілкуватимуться, зустрі-чатимуться, знаходячи шлях не так одне до одного, як до самих себе, і навіть зрідка усміхатимуться.
Щоб відновити дружбу, потрібно було багато часу, та вона повернулася, і це дозволило їм знову робити багато чого разом, по-сімейному, наприклад, бувати дома одне в одного, запрошувати одне одного на обіди, переглядати фільми у кінотеатрах разом з хлопцями, навіть відпочивати разом у Франції, Індії і — так! — у тій же Америці. Зрештою, їхніми стосунками можна було пишатися як такими, що були розірвані, затоптані, знову розірвані, та все ж таки потім відновлені — не легко, не без руйнівних зривів, але повільно, розважливо, до того ж серйозними людьми, якими вони насправді були, — людьми, які зняли із себе оті костюми непримиренних бійців із фантастичних фільмів про чудовиськ, відмовившись від личин, у які загнало їх розлучення.