«Нью-Йорк — дуже непросте місто, містере Рушді». Одного ранку він прокинувся й побачив Падму в повен зріст на першій сторінці «Пост», а поряд з нею під влас-ною невеличкою фотографією в очі впадав заголовок дводюймовими літерами «Є ЗА ЩО ПОМЕРТИ».
Наступного дня в тій самій газеті з’явилася карикатура — його обличчя в прицілі гвинтівки. Під зображенням напис: «НЕ БУДЬ ДУРНОЮ, ПАДМО, ТІ СХИБЛЕНІ ІРАНЦІ ЗА МНОЮ НЕ ПОЇДУТЬ ДО НЬЮ-ЙОРКА». Кілька ж тижнів потому знову в «Пост» з’явилася фотографія, на якій вони обоє йдуть вулицею Манхеттена, а знизу заголовок: «ЗА ЩО ВАРТО ПОМЕРТИ». Стаття набула широкого розголосу; у Лондоні редактор однієї газети навіть заявив, що його офіс «завалений» листами, в яких читачі вимагають конфіскувати в Рушді всі авторські відрахування, бо він «насміхається над Британією», відкрито живучи у Нью-Йорку.
Тепер вона злякалася. Її фотографії були в усіх газетах світу, тож вона казала, що почувається непевно. В офісі Ендрю Вайлі він зустрівся з офіцерами розвідувального відділу нью-йоркської поліції, які, на диво, тільки заспокоювали його. Деякою мірою «Пост» зробила їм послугу, казали вони. Вона настільки гучно оголосила про його перебування в місті, що коли б хтось із «поганих хлопців», за якими вони стежать, зацікавився ними, то одразу привернув би до себе увагу. Проте жодних ознак підвищеної активности. Все спокійно. «Не думаємо, що на цьому етапі хтось цікавиться вами, — сказали вони йому.
— Ми не втручатимемося у жодні ваші плани».
А до його планів входила політика навмисного перебування в публічних місцях. Більше жодних «схованок». Він їстиме в ресторанах «Бальтазар», «Да Сільвано» і «Нобу», він ходитиме на перегляди фільмів і презентації книжок, нехай усі бачать, як він розважається у «гарячих» нічних закладах на кшталт «Мумби», де Падму всі чудово знають. У деяких місцях, поза сумнівом, його сприйматимуть як такого собі «монстра» і насміхатимуться з нього, та він не знав іншого способу продемонструвати людям, що їм нема чого боятися, що тепер усе змінилося і з ним усе гаразд. Тільки живучи відкрито на очах у людей без найменшого страху, про що мають писати газети, він зменшить напругу навколо себе, яка наразі стала для нього більшою бідою, ніж небезпека, що виходила з Ірану. Незважаючи на Падмин дуже часто кепський настрій, на її норовливу «поведінку моделі» і часто-густо холодність до нього, їй треба віддати належне за її згоду з ним у цьому питанні, бо вона також вважала, що саме так йому слід жити, і була готовою саме так з ними жити попри те, що її дідусь К.К. Крішнамурті — «К.К.К.» — мешканець Бесант-Наґарі, що в індійському штаті Мадрас, розповідав пресі про цього Рушді, як про «жахіття» у житті його внучки.
(Упродовж років, які вони прожили разом, він кілька разів навідував Падминих родичів у Мадрасі. Невдовзі К.К.К. уже не виявляв невдоволення їхніми стосунками, бо не міг, як він висловився, відмовити своїй улюбленій онучці у тому що, за її словами, робило її щасливою. А «цей Рушді», зі свого боку, почав думати про родину Падми як про найкращу її половину, індійську половину, в яку йому так хотілося вірити. Особливо близько він зійшовся з молодшою сестрою її матері Нілою, яка більше скидалася на Падмину старшу сестру, ніж на тітку, а самому йому здавалося, що він тепер має ще одну сестру. Коли Падма була серед своїх родичів у Мадрасі, дуже добродушних і серйозних людей, то ставала цілком іншою людиною — простішою, менш вразливою, а поєднання простоти з її дивовижною вродою робило її просто надзвичайною. Деколи він думав, що якби він із нею міг почати сімейне життя, в якому вона почувалася б настільки безпечною, як і в цьому маленькому світі у Бесант-Наґарі, то вона змогла б назавжди стати своїм невибагливим ліпшим внутрішнім «я», і якщо б так сталося, то вони обов’язково були б щасливими. Проте життя розпорядилося інакше.)
У лондонському Національному театрі йшла «Орестея», а позаяк недоброзичливість мас-медіа трималася на тому самому рівні (вже звичні погрози вбити його, якісь невиразні голоси з Ірану на річницю фетви змушували його в тисячний раз розмірковувати над розсудливістю своїх вчинків), то йому не давало спокою питання: його також упродовж усього життя переслідуватимуть фурії, а точніше три фурії — ісламський фанатизм, газетна критика й сердита покинута дружина, а чи, може, він, як Орест, одного чудового дня візьме та й зніме прокляття зі свого дому, буде оправданий сучасним правосуддям і спокійно доживатиме свого віку?
Він саме писав роман «Лють». Йому замовили цей твір як «подарунок» для Данського книжкового тижня, і він став першим неданським письменником, якого вшанували ось таким чином. Щороку під час Данського книжкового тижня «подарунок» вручався кожному, хто робив якусь покупку в книгарні. В цей спосіб розповсюджувалися сотні тисяч примірників. Здебільшого це були невеликі за обсягом книжки, проте «Лють» виростала у повноцінний роман. Попри все, що ставалося, в його житті, роман просто просився на папір, вимагаючи права на існування з настійливістю, що майже лякала його. Річ у тому, що він працював над іншим романом -над книжкою, яка потім стала «Блазнем Шалімаром», -однак тут устряла «Лють» і на якийсь час витіснила «Шалімара» з його письмового стола.
В основу книжки лягла ідея, яка спала йому на думку, коли він тільки-но з’явився на Манхеттені, що переживав свою золоту добу — «місто кипіло грошима», пише він — а всім добре відомо, що такі «кульмінації» ніколи довго не тривають. Тож він вирішив піти на творчий ризик і відтворити час, у якому він жив, відкинувши історичну перспективу і пхаючи свого носа виключно у сучасне, себто спробувати передати словами той дух, який усе ще витав у повітрі. Якщо він схопить усе правильно, думав він собі, то читачі-сучасники, зокрема мешканці Нью-Йорк Сіті, зможуть відчути насолоду від впізнавання того часу, себто зазнають задоволення від того, що казатимуть: так, саме так воно і є, а в майбутньому книжка воскресить цей час для читачів надто юних, щоб жити в тому часі, і вони казатимуть: так, це, мабуть, так і було. Ну а якщо він схопив усе неправильно. ну тоді — хто не ризикує, той не п’є шампанського. Мистецтво завжди було ризиком, завжди творилося на межі можливого, завжди викликало в митця сумніви, і саме таким воно йому і подобалося.
По місту пересувався створений ним персонаж — схожий і водночас не схожий на нього; той чоловік мав стільки ж, як і він, років, був індійського походження, якийсь час жив у Британії, розлучений; у Нью-Йорку — новачок. Із самого початку йому хотілося сказати, що він не може і не збирається писати про місто, як про нього написав би корінний мешканець Нью-Йорка. Він напише дещо інший роман про Нью-Йорк, таку собі історію прибуття у місто. Проте буркотливість і відчуження Маліка Соланки були привнесені, аби відмежувати головного героя від його творця. Соланчине сприйняття міста, до якого він приїхав, щоб урятувати себе, — навмисно похмуре й позбавлене чарів, було ще й до комічности суперечливим; він проти всього того, за що ратує, він скаржиться на все те, заради чого приїхав. А Фурія — це втілення люті — не якась істота, що переслідує Маліка Соланку, вп’явшись йому в тім’я кігтями, а те, чого він найбільше боїться усередині свого єства.
Саладін Чамча із «Сатанинських віршів» також був спробою створити, так би мовити, своє анти-«я», й дуже дивно, що в обох випадках герої сприймаються багатьма людьми як звичайні автопортрети. Проте Стівен Дедал — це не Джойс, і Герцоґ — це не Беллоу, а Цукерман — це не Рот, а Марсель — це не Пруст; письменники, як ті матадори, завжди працюють біля самого бика й розігрують складні комбінації з автобіографіями, і все ж таки їхні творіння цікавіші за них самих. Авжеж, це всім відомо. Але відоме легко забувається. Щоб усе прояснилося, він мусив покладатися на плин років.
«Землю під її ногами» визнали переможницею у «євроазійському реґіоні» серед письменників, що претендували на Літературну премію Співтовариства. Абсолютного переможця буде оголошено в травні на церемонії вручення премії у Нью-Делі. Він вирішив їхати. Із собою він візьме Зафара і поїде. Він поверне собі Індію після стількох втрачених і деколи злосливих років. (Індійська заборона на «Сатанинські вірші», зрозуміло, залишалася чинною.)