Чутка про його прибуття швидко ширилася Індією. Кілька ісламських організацій погрожували акціями протесту. В обід у соланському ресторані «Гімані» він саме уминав гостру індійську страву, чимось дуже схожу на китайську, коли його впізнав репортер із телеканалу «Дордаршан» на ім’я Аґніготрі, який відпочивав тут із сім’єю. За кілька хвилин примчав місцевий репортер і поставив кілька доброзичливих запитань. Це не стало несподіванкою, проте внаслідок цих випадкових зустрічей стурбованість поліції досягла свого апогею й вилилася у велику колотнечу. Коли повернулися до Анісової вілли, Віджей одержав на свій мобільний телефон дзвінок від офіцера поліції на ім’я Кульбір Крішан з Делі. Після цієї телефонної розмови Віджей геть утратив самовладання, вперше за всі роки їхньої дружби. Він мало не тремтів, коли казав: «Нас звинувачують у тому, що ми спеціально покликали тих журналістів до ресторану. Він каже, що ми не джентльмени, бо не дотримали свого слова і «зворохобили людей». До того ж він каже: «Завтра у Делі будуть заворушення, і якщо нам доведеться стріляти у натовп і будуть жертви, то їхня кров — на вашій совісті».
Він ужахнувся. Це насправді ставало питанням життя й смерти. Якщо делійській поліції так не терпиться постріляти в людей, то їх треба зупинити, доки не пізно. Часу для вишуканих розмов нема. Зафар мав геть ошелешений вигляд, а він навмисно накинувся на порядного бідолаху Акшея Кумара (ні в чому не винного) і сказав йому: якщо Кульбір Крішан негайно не візьме слухавки й особисто не попросить вибачення у Віджея, а також не дасть запевнень, що поліція не має наміру когось завтра вбивати, то він наполягатиме на нічному переїзді до Делі і вже на світанку стоятиме під дверима адміністрації прем’єр-міністра Ваджпаї, аби попросити у нього особисто втрутитися, щоб вирішити цю проблему. Після такого словесного шаленства Кульбір справді зателефонував і назвав усе це «непорозумінням», також пообіцяв, що завтра не буде ніякої стрілянини й жертв. «Якщо я сказав щось трохи поза контекстом, — завершив він розмову незабутньою фразою, — то прошу вибачення».
Очевидна абсурдність цього формулювання викликала в нього напад сміху, і він поклав слухавку. Але йому не спалося. Успіх чи неуспіх індійської подорожі залежатиме від того, що станеться у наступні два дні, і хоч він сподівався й вірив, що поліція перебільшує ймовірність усіляких там заворушень, проте не був певний. Делі — це їхнє місто, а він — Ріп Ван Вінкль.
О пів на першу наступного дня вони повернулися в Делі, і він мав зустріч віч-на-віч з Р.С. Ґуптою, спеціальним помічником комісара у справах безпеки усього міста, спокійною і розважливою людиною. Він намалював непривабливу картину. Мусульманський політик Шоаїб Ікбал збирається піти до мечеті Джума Масджід на п’ятничну молитву і просити підтримки в імама Бухарі в питанні проведення демонстрації проти нього й індійського уряду, який дозволив йому приїхати до країни. Кількість демонстрантів може виявитися дуже великою і паралізувати все місто. «Ми ведемо з ними перемовини, — сказав Ґупта, — маючи на меті зменшення кількости учасників і забезпечення мирного перебігу їхнього протесту. Можливо, це нам удасться». Після кількагодинного дуже напруженого очікування, під час якого він, по суті, перебував під арештом — «сер, залишайтеся на місці», — нарешті надійшла хороша новина. У марші взяло участь менше двохсот осіб, а дві сотні протестантів для Індії — це навіть менше за нуль, і все минулося без ексцесів. Кошмарного сценарію не відбулося. «На щастя, — сказав містер Ґупта, — нам удалося їх переконати».
А що насправді сталося? Органи безпеки завжди мають на якусь конкретну подію вражаючий і часто переконливий погляд, однак це тільки одна із версій такої події. Сили безпеки всюди у світі намагаються показати себе у вигідному світлі. Якби пройшли масові демонстрації, вони б сказали: «Бачите, наші побоювання цілком оправдалися». Проте масового маршу не відбулося, тож: «Ми змогли запобігти лихові завдяки нашій далекоглядності і професіоналізмові». Можливо, саме так, думав він. Однак могло статися, що в переважної більшости індійських мусульман у конфлікті із «Сатанинськими віршами» вже виросла борода, тож попри старання політика й імама (обидва виголосили криваво-мелодраматичні промови) мало кому закортіло взяти участь у марші. О, до нас приїхав письменник і обідає в місті? Що за один? Рушді? Ну і що? Саме такого погляду дотримувалася майже вся без винятку індійська преса у своєму аналізі подій дня. Невелику ходу було помічено, проте також було вказано на приватні інтереси її організаторів. Відбувалося переписування сценарію у людських головах. Пророкованої катастрофи — заворушень з убивствами — не сталося. Натомість сталося щось незвичайне як для Зафара, так і для нього — подія величезного емоційного заряду. У місті вибухнуло не насильство, а радість.
За п’ятнадцять хвилин до восьмої вечора вони із Зафаром пішли на церемонію вручення Літературної премії Співтовариства у залі готелю «Оберой», і з тієї миті аж до їхнього від’їзду святкування не припинялося. Їх оточили журналісти й фотографи, що сяяли не журналістськими усмішками. Крізь стіну преси до них проривалися друзі й обіймали їх. Актор Рошан Сет, який щойно одужав від серйозного серцевого нападу, обійняв його і сказав: «Погляньте на нас, ми обидва мали померти, але залишаємося дужими й живемо далі». Знаний автор газетних колонок Аміта Малік, подруга його родини ще з бомбейських часів, спочатку прийняла Зафара за охоронця свого тата (на величезну Зафарову радість), а тоді згадувала минуле, хвалила Аніса Рушді за його мудрість і вміння сказати щось дотепне, розповідала про Гаміда, улюбленого брата Наґін, який дуже давно помер зовсім молодим. Талановиті молоді письменники — Радж Камал Джга, Наміта Ґокгале, Шауна Сінґг Болдвін — підійшли до нього й ґречно розповідали про значення його романів у їхній творчості. Одна з найбільших англомовних жінок-пись-менниць в Індії романістка Наянтара Сагґал потиснула його руки і прошепотіла: «Ласкаво просимо додому». Зафар давав інтерв’ю для телевізійних каналів і дуже зворушливо говорив про свою радість від перебування в Індії. Татова душа аж співала. Він навіть не мріяв про таке, був пригнічений поліцейськими страхами й боровся з багатьма розчаруваннями. Тепер оборона виявилася зайвою, і щастя напливало як тропічний світанок — швидкий, чудовий і гарячий. Індія знову стала його країною. Рідко людині вдається отримати те, чого вона так прагне.
Йому не присудили Літературної премії Співтовариства; її отримав Джон Кутзі. Проте для нього церемонія скидалася більше на святкування повернення додому, ніж на вручення премії. «РУШДІ В ІНДІЇ: ТІЛЬКИ РАДІСТЬ, ВЕЛИКА РАДІСТЬ». Як можна судити з цього надзвичайно пристрасного заголовка на першій сторінці «Індіан експрес», дух церемонії передався мас-медіа, заглушуючи недоброзичливців. У всіх розмовах з пресою він намагався не роз’ятрювати старі рани й казав індійським мусульманам, що він не є і ніколи не був їхнім ворогом, а також наголошував на тому, що метою його приїзду до Індії стало відновлення зв’язків і започаткування, так би мовити, нової глави. Газета «Ейшен Ейдж» погоджувалася з ним: «Давайте перегорнемо сторінку». В часописі «Аутлук» раділи з того, що Індія «змінилася в ліпший бік, відколи першою заборонила «Сатанинські вірші» і підштовхнула інші країни до подальшого переслідування їхнього автора». Газета «Пайонір» висловлювала своє задоволення, бо Індія знову виступає за «демократичні цінності і права людини на самовираження». Ця ж газета в дещо менш піднесеному тоні, проте доброзичливо й весело звинуватила його «у перетворенні вишуканих жінок міста, що прийшли на церемонію вручення премії, у школярок-реготух, які кажуть своїм чоловікам: «Любий, він дасть фори будь-якому красеню з Боллівуда». Діліп Падґаонкар з «Таймс оф Індія» висловився найзворушливіше. «Він примирився з Індією, і Індія примирилася з ним. Щось величне сталося з ним, і він далі зможе гіпнотизувати нас своїми довгими оповідями. Він повернувся туди, де завжди було його серце. Він повернувся додому». «Гіндустан таймс» помістила редакційну статтю «ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ЗАБОРОНУ». Саме такі почуття відлунювали всіма масс-медіа. У «Таймс оф Індія» серед інших інтелектуалів зняття заборони підтримав також дослідник ісламу. Опитування громадської думки в електронних мас-медіа засвідчило, що 75 відсотків респондентів висловлюються за вільне розповсюдження «Сатанинських віршів» в Індії.