Віджей організував для нього прощальний вечір. Дві його тітки, Узра Батт і її сестра Зогра Сеґал, прийшли на вечір разом із його небогою Кіран Сеґал, донькою Зогри й однією із найвідоміших у країні виконавиць і викладачів індійського класичного танцю одіссі. Кожен із цієї трохи штукарської гілки його роду мали гострий язик і пустотливі очі. Узра й Зогра були ґранд-дамами індійського театру, а щодо Кіран, то в неї — улюбленицю публіки — закохувалися геть усі в той чи інший час. Зогра й Кіран у 1960-х роках жили у квартирі у Гемстеді, й під час свого навчання в Реґбі він іноді проводив свята у їхній гостьовій спальні, одразу біля спальні Кіран, на чиїх дверях висів знак із великим застережним черепом і схрещеними кістками. Віджей Шанкардасс і Рошан Сет також там зупинялися -в тій самій гостьовій кімнаті і в ті самі роки. Кожен з трьох тужливо дивився на череп зі схрещеними кістками, проте ніхто з них так і не побував за тими дверима.
— Уже й не пригадую, коли бачив, як ти танцюєш, — сказав він Кіран.
— Приїжджайте ще раз, — сказала вона, — тоді обов’язково побачите.
Колись давним-давно жив собі хлопчик на ймення Мілан разом з татом на березі чарівної річки. Якщо попливеш угору проти течії річки, себто до її джерела, то станеш молодшим. Якщо спустишся за течією річки, то станеш старшим. А якщо підеш кудись убік, уздовж багатьох приток тієї річки, тоді бережися! Можеш перетворитися на щось геть не схоже на себе. Мілан з татом у невеличкому човні помандрували за течією річки, тому він став дорослим чоловіком, але коли побачив, наскільки постарів його тато, то не захотів більше бути дорослим чоловіком, а схотів стати знову малим хлопцем. Вони повернули додому, тож він молодшав, а його тато ставав таким, яким був раніше. Коли ж Мілан розповів про все це мамі, то вона не повірила йому, бо думала, що чарівна річка — це звичайна річка, і їй було байдуже, звідки вона бере початок, і куди плине, і що стається з тими, хто пливе її водами. Але все це чистісінька правда. Вони з татом добре знали, що це правда, а все решта їх не обходило. Кінець.
— Я люблю тебе, татку. Ти розповідаєш, а я засинаю.
Він і далі жив на Бішоп-авеню, коли бував у Лондоні, спав в одній із спалень, звільнених поліцією, проте це мусило колись скінчитися. «Давай вирішимо це питання. Я втомилася жити з тобою, — казала Елізабет, але вона також казала: — Якби ти захотів, то ми б усе владнали». Вони воювали, а потім вона хотіла миру, а тоді знову воювали. Це був дуже тяжкий час. Тобі не бути господарем становища. Ти все це затіяв — тепер пожинай, що посіяв. А вже наступного дня: Я все ще тебе кохаю. Просто не знаю, що робити зі своїм почуттям. Одначе колись у майбутньому вони йтимуть разом по піщаному узбережжі в індійському штаті Ґоа й блукатимуть дорогою Сезанна у Франції, а потім вона приїде до Нью-Йорка й житиме в його помешканні; вона переодягнеться на Мортисію Аддамс (Мілан на Майкла Джексона, а він на Тоні Сопрано), і вони поїдуть у Віллидж святкувати Гелловін.
Керол Нібб померла через десять днів після Міланового третього дня народження, але він її не забував. Його «справжня» бабуся жила дуже далеко й не хотіла прилітати попри його часті прохання, тож він так і не побачився з нею. Він назавжди утратив дуже близьку йому Керол. У його віці ще зарано близько знайомитися зі смертю.
Зателефонувала Гелен Філдинґ: «Привіт, Салмане. Чи не хотів би ти трохи поблазнювати?» Знімався фільм за її романом «Щоденник Бріджит Джоунс», і вона хотіла, щоб він зіграв сценку, коли на книжковій презентації Бріджит питає в письменника, як пройти до туалету. «Гаразд, — сказав він, — чом би й ні?» Йому не раз кортіло зіграти у якійсь виставі. В школі він грав (з горбом на спині і в натягнутих на ноги вовняних панчохах) божевільну лікарку фройляйн Матильду фон Цанд у Дюрренматтових «Фізиках». Під час навчання в Кембриджі йому у студентських постановках довелося зіграти скромні ролі переляканого судді у п’єсі «Страх і відчай у Третій імперії» Бертольда Брехта, також статуї, що ожила, в п’єсі Ежена Йонеско «Майбутнє у яйцях», а ще Пертінакса Серлі, такого собі скептика й друга-нерозлий-води довірливого сера Епікура Маммона в «Алхіміку» Бена Джонсона. Після Кембриджа були експериментальні трупи в театрі «Овал-Хаус». Іноді вони з Біллом Бюфордом мріяли про втечу — хотіли на рік чи два найнятися до якоїсь маловідомої трупи на Середньому Заході і собі на радість брати участь у її безглуздих комедіях і жахливих мелодрамах, однак тепер про це не могло бути й мови. Зате можна кілька днів пограти вар’ята у «Щоденнику Бріджит Джоунс» — тож і за це треба дякувати.
Сцену презентації знімали два дні. Рене Зеллвеґер продовжувала говорити з англійським акцентом навіть не на камеру, тож він мав дивне відчуття, буцімто зустрівся із самою Бріджит Джоунс, а не з артисткою, що її грала. Колін Ферт був кумедним і доброзичливим. «Потайки сподіваюся, що тобі це не до шмиги, я ж бо не вмію писати книжок». А Г’ю Ґрант навіть поцілував його. У фільмі була сцена, коли він з Г’ю мали привітати одне одного як друзі, що давно не бачилися, і от перед однією із проб Г’ю запитав: «А можна я вас поцілую в цій пробі?» і тоді дзвінко поцілував його у приголомшені губи . Ця сцена не ввійшла в остаточну версію фільму. Його перший поцілунок у фільмі, подумав він, — із самим Г’ю Ґрантом! — став жертвою безжалісних ножиць монтажера. (Єдиний інший чоловік, який його коли-небудь цілував, був кінорежисер Абель Феррара, котрий якось обійняв його у нью-йоркському нічному клубі й навіть пустив у хід свій хрящуватий язик. Того разу, на щастя, не було ввімкнутих камер.)
Виявилося, що героя на ймення Салман Рушді, чиї слова написав хтось інший, зіграти значно важче, ніж він собі уявляв. Якби він насправді був на книжковій презентації і недосвідчена дещо незграбна дівчина піар-менеджер ускочила, як то кажуть, на слизьке, то він інтуїтивно поводився б з нею дещо м’якше; тому він так і намагався грати, та це було не смішно. Що зневажливіше він грав, то кумеднішим ставало збентеження Бріджит. Джеффрі Арчер[278] також був зайнятий на зйомках тієї сцени з презентацією і дуже дратувався, що не має слів. «Мені стільки вартувало сюди приїхати, — скаржився він продюсерам. — Ну, напишіть мені хоча б кілька слів». Але вони не писали. Є сценарій Річарда Кертіса — і по всьому. Сам він також намагався щось додати до реплік «Салмана Рушді», але все це вирізали з остаточної версії фільму, за винятком коротенького діалогу, який дуже тихо чути на задньому плані. Хтось питає, наскільки біографічними є його книжки, на що він відповідає: «Бачите, мене ще ніхто про це не питав».
Тепер вони мали своє помешкання в Нью-Йорку, й Ілюзія у закритому просторі починала ставати реальною. Вона могла казати речі настільки велично-самозакохані, що він навіть не знав, як реагувати — затуляти собі обличчя руками, а чи аплодувати. Коли, наприклад, якийсь глянцевий журнал назвав індійську кінозірку Айшварію Рай най-вродливішою індійською жінкою на світі, то Падма в кімнаті, повній людей, заявила, що вона має «серйозні сумніви щодо цього». Її настрій мінявся непередбачувано й дуже різко. Щодо нього вона була обережно передбачливою. «Ще це літо нехай так і буде, а далі побачимо». Вона чергувала палкість з холодом, і він уже починав сумніватися, чи та палкість вартує того холоду. Вона могла кілька днів поспіль ходити темна як ніч, іноді геть замикалася в собі, а відтак одного чудового ранку її обличчя сяяло мов сонце. Його щоденник ряснів сумнівами: «Скільки я ще залишатимуся з цією жінкою, найпомітнішою рисою якої є себелюбство?»
Одного вечора після чергової перепалки за обідом вони сиділи у парку на Вашинґтон-сквер, і він їй сказав: «Таке життя не для мене». Після цього впродовж кількох днів вона була ніжною і доброю, тож він забув, чому сказав ті слова. Вона познайомилася з деким із його друзів-жінок, і більшість із них її хвалили. Коли ж він переповідав їй, що вони казали про неї, то хороші слова про її характер важили для неї значно менше, ніж похвали досконалости її грудей. Французький «Плейбой» десь розкопав її фото в оголеному вигляді й помістив на своїй обкладинці, назвавши Падму його «нареченою». Вона не зважала на слова, не заперечувала проти публікації фотознімка, проте хотіла, щоб їй заплатили, тож йому довелося найняти французького юриста, який зайнявся цією справою. Та що ж це я роблю? -подумав він спантеличено. — Моя оголена жінки з’являється на обкладинці «Плейбою», а я клопочуся її гонораром.