Багато років потому один із членів конкурсного журі, відома ведуча мистецьких передач на телебаченні Джоан Бейквелл, розповіла йому про свої побоювання, що Малькольм Бредбері, голова конкурсного журі, буде чинити тиск на інших членів журі, аби вони голосували за «Білий готель». Тому вона і два інші члени журі — критик Ґермінона Лі й професор Сем Гайнс з Принстонського університету — зустрілися приватно напередодні заключного голосування й пообіцяли одне одному, що стоятимуть на своєму і проголосують за «Опівнічних дітей». Зрештою, Бредбері і п’ятий член конкурсного журі Брайєн Олдісс проголосували за «Білий готель», а «Опівнічні діти» здобули перемогу з мінімальною перевагою: три голоси проти двох.
Д.М.Томас не прийшов на церемонію вручення премії, а його редакторка Вікторія Пітрі-Гей дуже нервувала, що їй доведеться одержувати премію від його імени, і хильнула зайвого. Після оголошення переможців він знову надибав на неї. Тепер, уже добряче підхмелена, вона зізналася, що зітхнула з полегшенням, коли зрозуміла, що їй не доведеться виходити й читати Томасове вдячне слово з нагоди вручення йому премії. Вона вийняла зі своєї сумочки конверт з його промовою і якось розгублено помахала ним у повітрі. «Тепер не знаю, що із цим робити», — сказала вона. «Дайте мені, — пожартував він пустотливо. — Може, стане у пригоді». Вона ж була настільки п’яною, що так і зробила, як він сказав. Упродовж півгодини він носив Томасову промову в себе у кишені. Проте у нього прокинулася совість, він розшукав підпилу редакторку й повернув їй конверт. «Нехай промова все ж таки залишатиметься у вас», — сказав він.
Відтак показав своїй редакторці Ліз Колдер гарний презентаційний примірник «Опівнічних дітей», розгорнувши його на екслібрисі з написом ЛАУРЕАТ. А вона була настільки щасливою й схвильованою, що хлюпнула на той екслібрис — для «освячення» — з келиха шампанське. Слова трохи розпливлися, а він, охоплений жахом, вигукнув: «Бачиш, що ти наробила!» Кілька днів потому люди з «Букера» прислали йому новенький і чистенький екслібрис, але йому був уже миліший той, освячений, зі слідом перемоги. Він його так і не поміняв.
Починалися хороші роки.
Він мав сім хороших років, більше, ніж зазвичай випадає письменникам, тому завжди згадував про ті щасливі роки з великою вдячністю впродовж тяжких часів, що потім настали. За два роки після «Опівнічних дітей» він опублікував «Сором», другу частину диптиху, зобразивши світ, з якого походив; цей твір спеціально задумувався як пряма протилежність першій частині, і йшлося в ньому здебільшого про Пакистан, а не про Індію, вийшов він коротшим, зі швидшим сюжетом, написаний не від першої, а від третьої особи, з низкою героїв, що по черзі виходили на перший план, а не з єдиним оповідачем-антигероєм. Ця книжка писалася без любови; Пакистан його дратував, викликав якесь особистісне несприйняття. Був країною, де купка нечесних людей правила безсилою більшістю, де продажні цивільні політики й безсовісні генерали об’єднувалися один з одним, витісняли один одного і страчували один одного, віддалено нагадуючи Рим часів цезарів, коли божевільні тирани лягали в ліжко зі своїми сестрами, надавали своїм коням сенаторські достоїнства й грали на музичних інструментах, коли місто горіло. Проте пересічні римляни, як і пересічні пакистанці, мало переймалися кривавим, психопатичним безладом всередині палацу. Палац залишався палацом. А правлячий клас продовжував правити.
Пакистан став великою помилкою його батьків, промахом, який позбавив його дому. Він з легкістю міг сприймати також сам Пакистан як історичний промах, як країну недостатньо продуману, яка вбила собі в голову, буцімто релігія може об’єднати народи (панджабців, сін-дхі, бенгальців, белуджів, пуштунів), що географічно й історично вже давно були роз’єднані, народжену як та потворна птаха, «розділена тисячею миль на два крила, в якої замість тулуба клин чужої і ворожої землі (злішого ворога не знайти!), і нема перемички між крилами, хіба що тільки Аллах їх з’єднає», і те східне крило потому відпало[33]. Як лунає помах одного крила? І відповіддю на цей варіант відомого коану в дзен-буддизмі, поза сумнівом, було: як Пакистан. Тому в «Соромі», його пакистанському романі (названо дещо спрощено; Пакистану вистачало місця також в «Опівнічних дітях», й Індії приділено достатньо уваги в «Соромі») гумор стає чорнішим, політикани ще кривавішими й комічнішими, так ніби, він собі казав, біди в палацах Дванадцяти Цезарів чи у шекспірів-ській трагедії спричинилися блазнями, людьми недостой-ними високої трагедії, так ніби «Короля Ліра» мали грати циркові клоуни, стаючи водночас трагічними й фарсовими, такою собі цирковою катастрофою. Книжка просувалася з раніше небаченою швидкістю; після п’ятирічного періоду написання «Опівнічних дітей» він завершив «Сором» упродовж півтора року. Роман усюди — чи майже всюди — одержував позитивні відгуки. У самому Пакистані, що не дивно, потрапив під заборону пакистанського диктатора Зія-уль-Хака, з якого і ліпився образ одного з героїв роману Рази Гайдера. Проте багато примірників книжки проникли до Пакистану, зокрема, як йому казали пакистанські друзі, через дипломатичні представництва різних країн, працівники яких самі її жадібно читали, а тоді передавали іншим.
Кількома роками потому він дізнався, що «Сором» навіть удостоїли якоїсь премії в Ірані. Роман опублікували мовою фарсі без його відома, і це санкціоноване державою піратське видання навіть визнали найкращим твором року, перекладеним на фарсі. Проте він так і не отримав ані грошової винагороди, ані якогось офіційного повідомлення про присудження йому цієї премії; проте, гідно з чутками, які надійшли з Ірану, п’ять років опісля, коли вийшли «Сатанинські вірші», декілька іранських книготорговців англомовною літературою подумали, що для продажу цієї нової книжки в країні не чинитиметься жодних перепон, оскільки попередній твір її автора вже одержав схвалення релігійних кіл; тож примірники цього нового роману вільно ввозилися до країни й поступили в продаж у вересні 1988 року, себто в рік першого виходу книжки, й продавалися впродовж шести місяців, не наражаючись на якийсь опір, аж до фетви у лютому 1989 року. Він так і не зміг пересвідчитися у правдивості цих чуток, однак сподівався, що саме так і було: весь цей галас навколо його книжки йшов згори донизу, а не знизу догори.
У середині вісімдесятих про фетву й близько не йшлося. Успіх його книжок мав благотворний вплив на його характер. Десь у глибині душі він відчував якесь розслаблення, став щасливішим, добрішим, охочішим до бесіди. Хоч як це дивно, старші прозаїки застерігали його у ті запаморочливі дні про настання похмуріших часів. Якось Анґус Вільсон незадовго до свого сімдесятиріччя запросив його на ленч до клубу «Атенеум[34]»; і слухаючи, як автор «Англосаксонських поз» і «Літніх людей в зоопарку» тужливо пригадує дні, коли він «був модним письменником», раптом збагнув, що йому м’яко натякають на перемінність природи вітрів; учора — запальний хлопчисько, а завтра — меланхолійний, усіма забутий старий дядько.
Коли поїхав до Америки у справах з виданням «Опівнічних дітей», його фотографувала знана Джілл Кременц; він познайомився з її чоловіком Куртом Воннеґутом, і вони запросили його на вихідні до свого будинку в Саґапонаку, що на острові Лонґ-Айленд. «А ти серйозно думаєш зайнятися письменницькою діяльністю?» — несподівано запитав Воннеґут, посьорбуючи пиво на осонні, і коли він ствердно відповів, то автор «Бойні номер п’ять» зауважив: «Тоді слід тобі знати, що настане день, коли ти не матимеш про що писати, а писати все одно доведеться».
Дорогою до Саґапонака він прочитав купу оглядів, надісланих його американським видавцем Кнопфом. Серед них він знайшов дивовижно прихильну статтю Аніти Десаї[35] у «Вашингтон пост». Якщо вона такої хорошої думки про книжку, то йому варто тішитися; можливо, він і справді створив щось вартісне. Також помістила прихильний відгук «Чикаго тріб’юн», підписаний Нельсоном Олґреном. «Людина із золотою рукою», «Прогулянка з дикого боку»... невже це той Нельсон Олґрен? Коханець Сімони де Бовуар, друг Гемінґвея? Здавалося, золоте літературне минуле простягло руку для його миропомазання. Нельсон Олґрен, думав він зачудовано. А я гадав, що він уже помер. Прибув він до Саґапонака дещо раніше, ніж очікувалося. Воннеґути саме вийшли з будинку і поспішали на гостину до свого друга й сусіда. Нельсона Олґрена. Дивовижний збіг. «Ну, — сказав Курт, — якщо він написав про твою книжку, то я впевнений: він буде радий тебе бачити. Тільки зателефоную, що ти прийдеш з нами». Він пішов до будинку. За якусь хвилю повернувся схвильований і спохмурнілий. «Нельсон Олґрен помер», — сказав він.
34
«Атенеум» (Athenaeum Club) — лондонський клуб для вчених і письменників. Заснований 1824 року; букв. храм Афіни.