У Телурайді, штат Колорадо, він мусив пильнувати за тим, як швидко ходить, наскільки квапливо піднімається сходами, скільки алкоголю випиває. Розріджене повітря давалося взнаки його астматичним легеням. Але то був гірський рай. Може, в Едемі повітря також розріджене, думав він, але у тій людській пастці зі змієм і яблуком, що розташована десь на захід від країни Нод, далебі не демонстрували стільки хороших фільмів.
Том Ладді й Білл Пенс, куратори Телурайдського кінофестивалю, щороку запрошували долучитися до них ще й третього гостьового куратора, і 2001 року настала його черга. Він підготував короткий перелік «особистих» фільмів для показу, серед них «Золота фортеця» Статьяджита Рая про хлопця, який марить про попереднє життя у золотій фортеці, повній коштовного каміння; «Соляріс» Андрія Тарковського про планету з настільки потужним єдиним розумом, що могла здійснювати най-потаємніші людські бажання; а також німий шедевр Фріца Ланґа «Метрополіс» — похмура поема про тиранію і свободу, людину й машину, відновлена в первинному вигляді й нарешті позбавлена електронного музичного супроводу Джорджо Мородера.
Це був якраз вік-енд напередодні Дня праці — його останні вільні дні перед заходами з нагоди виходу в США «Люті». Зустрівся з Падмою у Лос-Анджелесі, й вони полетіли до Колорадо, де 1 вересня відсвяткували її тридцять перший день народження, дивлячись фільми у горах і гуляючи чудернацькими вулицями міста, на одній з яких Бутч і Санденс[289] пограбували свій перший банк, попиваючи в одному місці каву з Вернером Герцоґом[290], а в іншому розмовляючи з Фей Данавей[291]. У Телурайді ніхто нічого не проштовхував, нічого не продавав, тож усі були доволі доступними. Кіноерудити Леонард Малтін і Роджер Іберт, документаліст Кен Бернс, а також інші обізнані на кіношних справах люди сиділи завжди поряд, розповідали розумні речі й сипали дотепами. Всі у Телурайді чомусь сходилися на тому, що Том Ладді знає геть усіх на світі. Великий Ладді, «князь святкового безладу» й розпорядник церемоній, сприймав це спокійно. Телурайд був веселим місцем. Для того, щоб на підйомнику дістатися театру Чака Джонса[292], треба було заздалегідь оформити «кволячу бвоню[293]».
Вони переглянули дуже популярний серед глядачів французький фільм «Амелі» надто вже солодкавими фантазіями й «Нічийну землю» хорватського режисера Деніса Тановича — такий собі «В очікуванні Ґодо» у шанцях під градом куль, а ще подивилися майстерний, фінансований Ейч-бі-оу[294] «Постріл у серце» Аґнєшки Голланд, екранізацію книжки Майкла Ґілмора про свого брата вбивцю Генрі. За день переглядали по три стрічки, іноді засинали, а між демонстраціями фільмів і в кінці дня — гулянки, зустрічі, розмови. З гір повернулися 3 вересня, й вісім днів потому неможливо було не пригадати того часу, як перебування в раю, з якого не лишень їх, але й увесь світ вигнали.
11 вересня 2001 року мав стати офіційним днем виходу «Люті» у США. Проте події того дня перетворили роман, задуманий як дуже сучасний і сатиричний портрет Нью-Йорка, на історичний роман про місто, яке вже перестало бути тим містом, про яке він писав, бо його золота доба обірвалася надзвичайно раптово і у надзвичайно страхітливий спосіб; у читачів, які пам’ятали місто таким, яким воно було раніше, роман викликав незаплановане автором почуття: ностальгію. В коміксах Ґаррі Трюдо «Дунсбері» один із персонажів сумно каже: «Знаєте, я дуже скучив за 10 вересня». Він розумів: щось схоже сталося з його романом. Події 11 вересня перетворили його на портрет попереднього дня. Перетворили на марення про колишнє, втрачене життя у золотій фортеці, повній коштовного каміння.
10 вересня 2001 року він був уже не в Нью-Йорку, а в Г’юстоні, штат Техас. До того, 5 вересня зустрічався із читачами у книгарні «Барнс і Ноубл», потім полетів до Бостона, де проводив зустрічі в рамках заходів з підтримки свого роману, й залишався там шостого і сьомого числа. Вранці 8 вересня, за три дні до фатальних літаків, він вилетів з міжнародного аеропорту Лоґана і два дні провів у Чикаго. Відтак увечері 10 числа — повен зал г’юстонського театру «Еллі», де зібралося понад дев’ятсот його шанувальників, ще двісті осіб так і не змогло потрапити до зали, про що йому повідомив Річ Леві з літературної організації «Інпринт», яка проводила вечір, а під театром на нього чекав сюрприз: невелика — близько двохсот осіб — ісламська демонстрація проти його з’яви в місті. Така собі візитація з минулого. Наступного ранку він пригадав бородатих носіїв плакатів і розмірковував над тим, чи пожалкували вони, що саме того дня, а не якогось іншого ототожнили себе з екстремізмом й виявили свій сліпий фанатизм.
Він тільки-но прокинувся, коли в готельний номер зателефонував радіожурналіст. Він погодився перед відльотом до Міннеаполіса дати інтерв’ю його радіостанції, проте час був іще занадто ранній.
— Прошу вибачення, — пролунав голос у слухавці, -але ми мусимо скасувати нашу домовленість. Висвітлюватимемо події у Нью-Йорку.
Він так і не звик умикати телевізор уранці, як тільки розплющить очі.
— А що сталося в Нью-Йорку? — запитав він.
Пауза, а тоді співрозмовник сказав:
— Увімкніть телевізор.
Він узяв пульт дистанційного управління і за якусь хвилю побачив другий літак.
Так і залишився стояти. Здавалося, не годиться сідати. Він стояв перед екраном телевізора з пультом у руці, й цифра п’ятдесят тисяч безперестану крутилася в його голові. П’ятдесят тисяч людей працювало у двох Вежах-близнюках. Важко навіть уявити кількість загиблих. Пригадав свій перший вечір у Нью-Йорку, коли побував у барі «Вікна світу» на одній із веж. Згадав розповідь Пола Остера про перехід Філіпа Петі по високо натягнутому канату між двома хмарочосами. Тепер він стояв і дивився, як горять будівлі, а вже за хвилю в болісному невір’ї вигукнув, як і тисячі людей у всьому світові:
— Її нема! Все, її більше нема!
Впала Південна вежа.
У небі кричали птахи.
Він не знав, що робити, і вирушив до аеропорту, проте на півдорозі почув по радіо про припинення перельотів у всій країні і повернувся назад. У готелі «Чотири сезони» він уже не мав номера, а у фойє тіснилися такі ж як і він приїжджі. Знайшов вільне крісло в далекому кутку й заходився телефонувати. На допомогу прийшов Річ Леві з «Інпринту». Він переговорив з поетом Едом Гіршем і його дружиною Джанет, які застрягли в окрузі Колумбія, тож вони запропонували йому свій будинок біля приміщення Менілівської колекції, що в Музейному районі, якщо він погодиться годувати їхнього собаку. Приємно було опинитися того дня в будинку письменника серед книжок у світі розуму, коли світом правило безглуздя.
Ніхто з його знайомих не загинув, однак жертвами терактів стали вже тисячі. Елісон Саммерс, дружина Пітера Кері, стояла саме біля банкомата, що неподалік Північної вежі, коли перший літак врізався у вежу, проте вона вижила. Керіл Філліпс бачила, як усе сталося, з Гудзон-стрит, так само Роберт Г’юс з Принс-стрит. Юна Софі Остер у перший день навчання в середній школі, уперше проїхавшись одна в метро, проїжджала під «близнюками» саме в той час, коли відбувалося те страхіття над її головою. 12 вересня стало другим днем жаху й смутку. Наше чудове спотворене місто, думав він плачучи й усвідомив, наскільки він прив’язався до Нью-Йорка. Від будинку Гіршів він пішов вулицею до церкви Ротко. Навіть для безбожника вона видавалася хорошим місцем. Були там також інші люди; небагато людей -кільканадцять печальних облич. Ніхто не розмовляв. Не мали про що говорити. Кожен думав про своє.
289
Бутч Кессиді і Санденс Кід — американські злочинці, доля яких стала основою для знаменитого вестерна «Бутч Кессиді і Санденс Кід» Д. Р. Гілла (1969).
294
«Гоум бокс офіс» (Ейч-бі-оу) — одна з перших компаній кабельного телебачення. Заснована 1972 р.