Олґрен приготувався до прийому гостей і зазнав фатального серцевого нападу. Перший прибулий гість побачив господаря мертвим на килимі у вітальні. Рецензія на «Опівнічних дітей» стала останньою написаною ним річчю.
Нельсон Олґрен. А я гадав, що він уже помер. Раптове, непередбачуване падіння на килим чатує на нас усіх.
Успіх, який мали «Опівнічні діти» серед американських літературних критиків, був несподіваним для Кнопфа[36]. Він же прилетів до Нью-Йорка власним коштом, аби лиш подивитися на вихід у світ його книжки, тож не передбачалося якихось інтерв’ю, та й не було їх навіть після появи всіх цих чудових рецензій. Наклад виявився невеликим, надрукували невеличкий додатковий наклад, а також невеликий наклад у м’якій палітурці, от і все. Проте йому пощастило при вході до офісів на Східній 50-й вулиці потиснути руку леґендарному Альфреду А. Кнопфу, літньому, дуже поштивому джентльменові в дорогому пальті й темному береті. Він також зустрівся зі своїм довготелесим, надзвичайно сумлінним видавцем
Робертом Ґоттлібом, який теж був особою досить леґендарною. Його запросили до офісу Боба Ґоттліба, прикрашеного святковою декорацією та листівками з нагоди п’ятдесятиріччя, й після короткої розмови Ґоттліб сказав: «Тепер, коли я знаю, що ви мені подобаєтеся, я скажу вам те, чого не хотів казати». Це прозвучало приголомшливо. «Ну? — сказав він, добираючи слова. — Вам не сподобалася моя книжка? Ну, яку ви видали.» Боб похитав головою. «Ні, не через вашу книжку, — сказав він. -Нещодавно я прочитав дуже хорошу книжку дуже великого письменника й подумав, що після неї мені вже ніхто не сподобається з мусульманським підґрунтям». Ці слова вразили його ще більше. «І що це за книжка? — запитав він Ґоттліба. — Хто цей великий письменник?» «Книжка, — сказав Ґоттліб, — називається «Поза вірою», а написав її В.С. Найпол[37]». «Тоді я б також дуже хотів прочитати цю книжку», — сказав він головному редакторові «Кнопфа».
Очевидно, Боб Ґоттліб не усвідомлював, що його слова можуть завдати болю співбесіднику, проте варто визнати, що він продовжував надзвичайно гостинно ставитися до автора, котрий, як він думав, йому не сподобається, і запросив його перекусити до свого міського будинку у Тертл-Бей, що у фешенебельній околиці на Манхеттені, де також мешкали Курт Воннеґут, Стівен Сондгайм[38] і Кетрін Гепберн. (Уже більш як сімдесятилітня кінозірка якось після снігопаду прийшла до Ґоттліба з лопатою й запропонувала видавцеві скинути сніг з даху його будинку.) Ґоттліб також був членом правління «Ньо-Йорк сіті баллей» Джорджа Баланчина й запросив на виставу молодого прозаїка, який одного разу бачив, як найбільша любов Баланчина Сюзен Фаррелл[39] танцювала в Лондоні в балетній трупі Моріса Бежара після сварки з великим російським хореографом. «Проте за однієї умови, — сказав Боб. — Тобі треба забути про Бежара й погодитися, що Бланчин — бог».
Його приймали також в літературних колах. Коли 1987 року Ґоттліб пішов з «Кнопфа» і замінив Вільяма Шона на посаді редактора «Нью-Йоркера», двері авґустійшого журналу нарешті відчинилися й для автора «Опівнічних дітей». За часів містера Шона ті двері залишалися для нього міцно зачиненими, тому Салман не дуже сумував, коли закінчилося п’ятдесятитрирічне правління великого редактора. Боб Ґоттліб публікував його як художні, так і документальні твори й виявився чудовим, ретельним і пристрасним редактором довгого есею «Із Канзасу» (1992) про фільм «Чарівник країни «Оз», названий, за наполегливою порадою Ґоттліба, однією із найсолодших од дружбі.
Після оголошення фетви йому довелося побачити Ґоттліба тільки один раз. Ліз Колдер і Кармен Калліл запросили його на спільне святкування дня народження в клубі «Граучо», що в Сого[40], а він саме мав змогу трохи розвіятися. Коли він привітався з Бобом, той сказав з великим натиском: «А я завжди захищаю тебе, Салмане. Я завжди кажу всім, якби ти знав, що твоя книжка вбиватиме людей, ти б її не писав». Він повільно порахував до десяти. Не випадає бити цього літнього дядька. Ліпше вибачитися й піти геть. Він схилив голову в безглуздому уклоні, а тоді круто повернувся й вийшов. Відтоді вони не говорили. Він багато чим завдячував Бобу Ґоттлібу, але ті слова не йшли йому з голови; до того ж він знав, що Ґоттліб не збагнув, як вплинули його слова про Найпулову книжку під час їхньої першої зустрічі, так само як не розумів він, що було не так у сказаному ним під час їхньої останньої зустрічі. Боб думав, що вони залишаються друзями.
У 1984 році він розлучився. Вони були разом упродовж дванадцяти років й непомітно почали жити кожен своїм окремим життям. Клариса хотіла сільського життя; одного літа вони навіть дивилися будинки, що на захід від Лондона, проте, зрештою, він усвідомив, що переїзд до сільської місцевости просто зведе його з розуму. Він -міський хлопець. І він сказав їй про це, і вона мовчки погодилася, проте в їхніх стосунках переїзд залишався болючим питанням. Вони покохали одне одного замолоду, й тепер, коли стали старшими, їхні інтереси часто не збігалися. Деякі сторони його лондонського життя її цікавили дуже мало. Наприклад, антирасистська діяльність. Упродовж тривалого часу він брав участь у роботі групи, що займалася расовими питаннями у Кемденській комісії з питань стосунків у громаді, або ж ККСГ, тож його добровільна участь у нагляді за роботою працівників важила для нього досить багато. Завдяки своїй волонтерській діяльності він упізнав місто, про яке дуже мало знав, а сам іммігрантський Лондон злиднів і упередженого ставлення він опісля назве містом видимим, але небаченим. Ось тут недалечко й існувало іммігрантське місто — в Саутоллі й Вемблі[41], у Брикстоні й Кемдені[42], проте в ті часи на нього ніхто не звертав уваги, хіба що під час коротких вибухів расових заворушень. Таке собі навмисне заплющування очей, небажання прийняти місто й світ такими, якими вони були насправді. Багато вільного часу він присвячував міжрасовим стосункам; одержаним у ККСГ досвідом послуговувався у полемічній передачі «Нова імперія в Британії» на Четвертому каналі громадського телебачення, намагаючись розповісти про зростання чисельности нового підкласу чорних і коричневих британців, а Кларису це мало цікавило, що впадало у вічі.
Проте найбільший клопіт він мав інтимного характеру. З часу народження Зафара їм хотілося, особливо Кларисі, більше дітей, а діти не з’являлися. Натомість Клариса мала кілька викиднів. Один викидень стався до Зафарового зачаття й народження, а ще два потому. З’ясувалося, що проблема генетична. Він успадкував (можливо, від свого батька) порушення, відоме як проста хромосомна транслокація.
Хромосома — це набір генетичної інформації; усі клітини людини мають по двадцять дві пари таких наборів, а на додаток ще й двадцять третю, що визначає стать. У рідкісних випадках частинка генетичної інформації відривається від однієї хромосоми й приєднується до іншої. Тоді утворюються дві дефектні хромосоми — одна з надто малою генетичною інформацією, інша — з надлишковою. Під час зачаття дитини половина вибраних навмання батькових хромосом об’єднуються з материною половиною й утворюють нові пари. Якщо батько має просту хромосомну траснлокацію й були вибрані обидві його дефектні хромосоми, то дитина народиться нормальною, проте успадкує його аномалію. Якщо не вибрана жодна із дефектних хромосом, то вагітність також проходитиме нормально й дитина не успадкує цієї мутації. Проте якщо вибрана лишень одна із двох проблемних хромосом, то утробний плід не розвинеться й вагітність перерветься викиднем.
36
Альфред Кнопф (1892-1984) — видавець. У 1915 році заснував видавничу фірму «Альфред А. Кнопф», яка видала твори багатьох нобелівських лауреатів і швидко стала однією з найбільших видавництв США.
37
Відьядгар Сураджпрасад Найпол (нар. 1932 р.) - тринідадський прозаїк індійського походження. Пише англійською мовою, живе у Великобританії.
38
Стівен Сондгайм (нар. 1930 р.) — американський композитор, автор музики до численних кінофільмів.
40
Сого — район м. Нью-Йорка, за 20 кварталів від Манхеттена. Тут колишні промислові склади перетворені на житлові будинки й студії художників.