Атмосфера на з’їзді наелектризувалися з самого початку. Більшість членів ПЕН-клубу були незадоволені тим, що Мейлер запросив держсекретаря Джорджа Шульца виступити на церемонії відкриття з’їзду в Нью-Йоркській публічній бібліотеці. Це викликало особливо багато нарікань з боку південноафриканських письменників Недін Ґордімер, Дж.М. Кутзі та Сіфо Сепамла, які звинувачували Шульца в підтримці апартеїду. Інші письменники, серед них Е. Л. Доктороу, Ґрейс Пейлі, Елізабет Гардвік і Джон Ірвінг, протестували проти перетворення письменників, за висловом Доктороу, на заручників «форуму адміністрації Рейгана».
Сінтія Озік поширила петицію з нападками на Бруно Крайскі, єврея, колишнього канцлера Австрії й учасника з’їзду, бо він зустрічався з Арафатом і Кадаффі. (Захисники Крайскі вказували на те, що за часів його перебування на посаді канцлера Австрія прийняла з Росії більше євреїв, ніж будь-яка інша країна.) Під час секційних обговорень Озік підвелася і ще раз звинуватила Крайскі, який упорався із ситуацією з великим тактом, і все швидко вляглося.
Багато учасниць з’їзду обгрунтовано вимагали пояснень щодо малої кількости жінок у комісіях. Зонтаг і Ґордімер, які брали участь у комісіях, не підтримали заколоту. Саме Сюзен виступила з таким аргументом: «Література — це не підприємство, що надає рівні можливості для жінок і чоловіків». Проте її зауваження не пригасило протестних настроїв. Як і його зауваження, що, зрештою, до комісій усе ж ввели кілька жінок, а от він -єдиний представник від усієї Південної Азії, себто однієї шостої всього людства.
У ті дні в Нью-Йорку література таки мала вагу; суперечки між письменниками широко висвітлювалися, й, здавалося, до них дослухалися навіть поза літературними колами. Джон Аптдайк звернувся до неабияк спантеличеного світового письменництва із квієтичним[51] пеаном американським синім поштовим скринькам, цим щоденним символам вільного обміну думками. Данальд Бартельмі напивався, Едвард Саїд був вельми приязним. На прийомі в Дендерському храмі Росаріо Мурільо -поетеса й супутниця нікарагуанського президента Данієля Ортеги — стояла біля єгипетської святині в оточенні дивовижно красивих похмурих чоловіків-сандиніс-тів у сонцезахисних окулярах. Вона запросила молодого індійського письменника — учасника британсько-нікарагуанської кампанії за солідарність) приїхати до них і самому подивитися на війну з контрас.
На одному із засідань його втягли у бій між важковаго виками Солом Беллоу і Ґюнтером Ґрассом. Він сидів неподалік німецького прозаїка, яким дуже захоплювався, а після того як Беллоу — також один із його улюблених письменників — виголосив слово, не оминувши своєї улюбленої теми про шкоду, якої завдав успішний американський матеріалізм духовному життю американців, підвівся Ґрасс і наголосив на тому, що багато людей регулярно провалюються крізь діри в американській мрії, й запропонував показати Беллоу справжні американські злидні, наприклад у Південному Бронксі. Роздратований Беллоу різко відповів. Коли ж Ґрасс повернувся на своє місце, то аж тремтів від гніву.
«Скажіть і ви щось, — велів автор «Бляшаного барабана» представникові однієї шостої всього людства. «Хто, я?» «Так, так. Скажіть щось».
Тож він пішов до мікрофона й запитав Беллоу, чому так виходить, що багато американських письменників уникають, або, по суті, якщо сказати точніше, «відмовляються» від завдання порушувати тему американського засилля у світі. Беллоу спалахнув: «Ми не маємо завдань, ми маємо тільки натхнення».
Авжеж, літературі у 1986 році направду надавали великого значення. В ті останні роки холодної війни було важливо почути думки східноєвропейських письменників Данила Кіша і Чеслава Мілоша, Дьордь Конрада і Ришарда Капущинського про безоглядний радянський режим. Омар Кабесас, на час заступник міністра внутрішніх справ Нікарагуа, який щойно опублікував свої спогади про партизанську війну, а ще палестинський поет Махмуд Дарвіш сказали багато чого такого, що не часто почуєш з американської трибуни; американські письменники Роберт Стоун і Курт Воннегут піддавали критиці владу США, тоді ж бо як письменники, такі як Беллоу й Апдайк, намагалися осягти американську душу. Зрештою, запам’яталося напруженість, а не розкутість події. Авжеж, 1986 року для письменників було цілком природно твердити, що вони, як казав Шеллі, «невизнані законодавці світу», і вірити в літературне мистецтво як у справжню противагу владі, вбачати у літературі піднесену, міжнаціональну, міжкультурну потугу, яка, за влучним висловом Беллоу, «потроху відчиняє Всесвіт». Двадцять років потому в одурманеному й заляканому світі простим ремісникам від слова буде значно складніше робити такі гучні заяви. Складніше, але мабуть, не менш необхідно.
Повернувшись до Лондона, згадав про запрошення відвідати Нікарагуа. Може, це і на добре поїхати геть від своїх літературних негараздів і написати про людей зі справжніми труднощами. Він полетів до Манагуа в липні. Коли кількома тижнями потому повернувся, то настільки залишався під враженнями від побаченого, що, наче одержимий, не переставав думати й говорити про Нікарагуа. Єдиний вихід — викласти почуття на папері. Він у стані страшенного збудження сів за письмовий стіл і за три тижні мав текст на дев’яностах сторінках. Ні одне ні інше — надто мало для книжки й надто багато для статті. Зрештою, перероблений і доповнений рукопис перетворився на невеличку книжку «Усмішка ягуара». У день завершення роботи він присвятив її Робін Девідсон (на той час вони знову зійшлися) і дав їй почитати. Коли вона побачила посвяту, то сказала: «Це означає, що роману я вже не побачу».
Й розмова зірвалася у штопор.
«Усмішка ягуара» не надто захопила його агента Дебору Роджерс, проте була одразу видана Сонні Мегтою в «Пікадорі» й потім Елізабет Сіфтон в американському «Вайкінгу». Під час поїздки до США з нагоди виходу книжки ведучий ток-шоу на радіо в Сан-Франциско, незадоволений опозиційним ставленням автора твору до американської економічної блокади Нікарагуа і до підтримки адміністрацією Рейгана сил контрас, які хотіли повалити сандиністський уряд, запитав його: «Містере Рушді, то якою мірою ви комуністичний «шептун»?» Його здивований сміх, а це було під час прямого ефіру, розсердив ведучого більше, ніж могла б розсердити найуїдливіша відповідь.
Приємніші хвилини він пережив, коли в нього брала інтерв’ю нікарагуанка Б’янка Джаггер із журналу «Інтерв’ю». Щойно він згадував відомого нікарагуанця, з правого чи з лівого крила, Б’янка якось неуважно буденним тоном казала: «Так, знаю такого, я колись із ним зустрічалася». І в цьому вся правда про Нікарагуа. Бо це маленька країна з дуже нечисленною елітою. Учасники ворогуючих сторін ходили разом до школи, належали до однієї еліти й знали родини одне одного або ж навіть, як у випадку з розділеною династією Чаморро, були вихідцями з однієї сім’ї; тому колись усі вони зустрічалися одне з одним. Б’янчина «ненаписана» версія подій могла, поза сумнівом, стати значно цікавішою і більш інтимною, ніж його.
Після виходу «Усмішки ягуара» він повернувся до свого непростого роману, й виявилося, що багато проблем відпали самі собою. Він писав цю книжку не в оповідній послідовності від «початку» до «кінця», як робив це зазвичай. Текстові вставки — опис селища, яке збігало до самого моря, оповідь про імама, який спочатку очолив, а тоді з’їв революцію, а надалі низка химерних снів у місті піску з назвою Джагілія (це арабське слово означає «невідання» — період, що передував виникненню Ісламу) — він написав першими і тривалий час не міг уторопати, як їх зшити докупи й долучити до головного сюжету книжки з Саладіном і Джибрілом. Однак перерва у роботі пішла йому на користь, і він почав писати.
51
Квієтизм — релігійно-етичне вчення, прибічники якого проповідують містико-споглядальне ставлення до дійсности, втечу від життя, непротивлення злу, цілковите покладання на волю Божу тощо.