Коли книжка покидає письмовий стіл автора, то зазнає змін. Ще навіть до того, як хтось її прочитає, навіть до того, як чиїсь очі вхоплять хоча б єдину її фразу, вона неминуче змінюється. Вона стає книжкою, яку можна прочитати, яка не належить більше своєму творцеві. Вона отримує, певною мірою, свободу волі. Вона подорожує світами, й автор уже нічого з нею не вдіє. Навіть коли він дивиться на ним же написані речення, то читає їх тепер по-іншому, бо вони можуть бути прочитаними іншими. Вони стають інакшими реченнями. Книжка виходить у світ — і світ її переінакшує.
«Сатанинські вірші» покинули отчий дім. Їхні метаморфози, їхні трансформації у світі поза столом автора стануть насправді великими.
Увесь час, поки він писав книжку, над його столом висів аркуш паперу зі словами: «Написати книжку — це укласти фаустівську угоду навпаки. Щоб досягти безсмертя або життя у пам’яті нащадків, ти втрачаєш або щонайменше руйнуєш своє щоденне реальне життя».
II. «Рукописи не горять»
— А скажіть, чому Маргарита називає вас майстром? — запитав Воланд.
Той усміхнувся і сказав:
— Це звичайна її слабкість. Вона надто високої думки про той роман, який я написав.
— Про що роман?
— Роман про Понтія Пілата.
...
— Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, переставши сміятися. — І це тепер? Вражаюче! І ви не могли знайти іншої теми? Дайте подивитися, — Воланд простягнув руку долонею догори.
— На жаль, я не можу цього зробити, — відповів майстер, — бо я спалив його в грубі.
— Даруйте, не повірю, — відповів Волад, — цього не може бути. Рукописи не горять. — Він повернувся до Бегемота й сказав: — Ану, Бегемоте, давай сюди роман.
Кіт умить зістрибнув зі стільця, і всі побачили, що він сидів на товстій пачці рукописів. Верхній примірник кіт з поклоном подав Воланду. Маргарита затремтіла й вигукнула, зворушена знову до сліз:
— Ось він, рукопис! Ось він!
Диявол у «Майстрові й Маргариті» Михайла Булгакова віддає майстрові спалений рукопис.
Удосвіта 15 лютого 1989 року він стривожений лежав біля своєї дружини. Вранці до нього мав прийти старший офіцер Підрозділу «А» із Спеціальної служби лондонської поліції, який відповідав за особистий захист у Сполученому Королівстві (за винятком королівської сім’ї, яку охороняв Королівський загін охорони). Спеціальна служба створювалася 1883 року як Спеціальна ірландська служба, що боролося з Ірландським республіканським братством; нині ж головна загроза, від якої вона захищала прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ, міністра у справах Північної Ірландії, а ще всіляких балакучих членів парламенту, виходить від наступників Братства — членів Тимчасової Ірландської республіканської армії. Проте тероризм урізноманітнювався і розширював коло своїх ворогів. Час від часу потребували захисту лідери єврейської громади, позаяк одержували серйозні погрози з боку ісламістів. А тепер і цей письменник, що ніяк не міг заснути у напівпідвальній квартирі на Лонсдейл-сквер. Один мулла довгою рукою намагався дотягтися до нього через увесь світ, аби вичавити з нього життя. Знадобилася допомога поліції.
Представник Спеціальної служби прийшов у супроводі офіцера розвідки, й вони повідомили про ухвалені рішення для відвернення загрози. Термін загроза не ототожнювався з небезпекою. Рівень загрози — поняття загальне, а от рівень небезпеки — завжди конкретне. Рівень загрози може бути високим, і завдання розвідки полягає в тому, аби з’ясувати, наскільки високим, а от рівень небезпеки, що присвоюється конкретній дії особи, може бути значно нижчим, наприклад, якщо ніхто не знає, що і коли ця особа збирається робити. Оцінювання рівня небезпеки входило до завдання поліцейської команди з питань захисту. Ці поняття йому ще доведеться засвоїти, позаяк оцінювання рівнів загрози й небезпеки віднині й надалі формуватиме його повсякденне життя. А тим часом він думав про острів Маврикій.
Через десять днів після закінчення «Сатанинських віршів» Маріан завершила свій новий роман «Джон Долар» — зі сценами канібалізму серед головних героїв, що потрапили у безвихідь на пустельному острові; і вона цілком даремно, як на нього, наполягала, що це «феміністський «Володар мух[56]». (Увечері 1988 року під час обіду з нагоди вручення Букерівської премії, коли «Сатанинські вірші» стали другими після «Оскара й Люсінди» Пітера Кері, вона навіть розповіла про це самому Вільяму Ґолдінґу. Що було геть нерозумно з її боку.) За два дні після завершення книжки Маріани вони разом з її донькою Ларою Порзак, студенткою Дартмутського коледжу й перспективним фотографом, полетіли відпочити на Маврикій. На щастя, це не пустельний острів, тому в меню не було «довгої свинини[57]». Він уперше відпочивав в «острівному раї», тож приготувався до лінивого гедонізму; жоден інший написаний ним твір не висотав з нього стільки сили, як цей останній. Вони лежали собі на пляжі, а Ендрю Вайлі з Нью-Йорка й Ґіллон Ейткен з Лондона розсилали копії «Сатанинських віршів» й розкручували маховик видавничої справи. Вода в океані, коли він плавав, здавалася теплішою за повітря, а ще він любувався тропічним заходом сонця, пив напої з фруктами й увіткнутими в них парасольками, смакував місцевою рибою, що називалася sacrëсhien, і думав про Сонні Мегту в «Кнопфі», Пітера Маєра в «Пенґвіні», а ще про редакторів «Даблдей», «Коллінз» та інших видавництв, що читали його досить таки об’ємну й дивну книжку. Він привіз цілу торбу книжок, аби читати й перечитувати й відволік-тися від майбутнього торгу з редакторами. Йому не терпілося дізнатися про результат, однак мірою того як ті ідилічні дні на узбережжі Індійському океану потроху збігали, він навіть думати не хотів про якісь проблеми.
Його зацікавили птахи. Вимерлі птахи, які не могли здійматися в небо й втікати від хижаків, що їх винищували. Маврикій був світовою столицею, табором знищення й цвинтарем вимерлих нелітаючих птахів.
Хоч як це дивно для острова з такою площею, проте Lîle Maurice[58] до сімнадцятого сторіччя залишався безлюдним. Однак там проживало сорок п’ять видів птахів, багато з яких були неспроможні відірватися від землі, зокрема руда водяна курочка, дронт-відлюдник і власне дронт-додо. Прийшли голландці й господарювали там з 1638 до 1710 року, однак ще до того, як вони забралися з острова, всі додо вже були винищені, ставши здебільшого жертвами собак колоністів. Загалом із сорока п’яти видів птахів на острові вимерло двадцять чотири, а також численні колись черепахи й інші живі істоти. В музеї Порт-Луї можна побачити скелет додо. Люди бридилися їсти його м’ясо, а собаки не перебирали харчами. Вони доганяли беззахисну істоту й роздирали її на шматки. Зрештою, це були треновані мисливські собаки. Вони не знали, що таке жалість.
56
«Володар мух» (1954) — роман лауреата Нобелівської премії Вільяма Ґолдінґа (1911-1993) про лихі пригоди хлопців-підлітків, що потрапили на безлюдний острів.
57
Довга свинина (також довга свиня) — словосполучення, що колись уживалося на деяких тихоокеанських островах для позначення людської плоті як їжі для канібалів.