Права на англомовну публікацію «Сатанинських віршів» продано видавництву «Вайкінг» 15 березня 1988 року. Книжка вийшла в Лондоні 26 вересня. Ці шість місяців стали останніми місяцями його «звичайного життя», після чого пелену звиклости й самообману було зірвано, а те що відкрилося, виявилася не сюрреалістичною красою світу, але його звірячою потворністю. Тож у наступні роки його завданням стане наново віднайти красу у Звірові.
Коли Маріан переїхала до нього в будинок на Сент-Пітерс-стрит, то почала шукати собі лікаря. Він сказав, що відведе її до свого терапевта. «Ні, мені потрібна жінка-лікар». «Але ж мій лікар, — сказав він, — і є жінкою». «Все одно, мені потрібен такий, аби розбирався в тому лікуванні, що я пройшла».
За її словами, вона мала рак прямої кишки й здолала хворобу завдяки передовому лікуванню в Канаді. (Таке лікування там є легальним, але не в Сполучених Штатах, казала вона йому.) «Я напитаю серед хворих на рак». І за кілька днів сказала, що знайшла такого лікаря.
Навесні 1988 року вони з Маріан розмірковували про майбутнє. Якийсь час навіть думали купити будинок у Нью-Йорку, а в Лондоні мати тільки квартиру, проте Зафарові ще не виповнилося навіть дев’яти років, тому відмовилися від такої затії. Вони приглядалися до будинку у Гемпстеді на Кемплей-роуд, а тоді на Віллоу-роуд біля Гіт-парку, ба навіть запропонували свою ціну за будинок на Віллов-роуд, і власник з нею погодився. Проте він відмовився від угоди, пояснивши, що не хоче безладу з переїздом в інший будинок. Однак правда була похмурішою: він не хотів купувати будинок разом з Маріан, бо не знав, наскільки тривкі їхні стосунки.
Тієї весни вона почала скаржитися, що знову почувається зле. Після несамовитої сварки через його буцімто тривалу «одержимість» Робін, а це стало вже її нав’язливою ідеєю, вона поскаржилася на біль усередині себе, глибинний біль у своїй крові. Їй потрібно піти до лікаря. Боялася раку шийки матки. Він убачав гірку іронію в тому, що саме тепер, коли вони обоє закінчили свої книжки й могли очікувати на багато чого хорошого, виникає загроза страшенної втрати і зводить нанівець їхню радість. «Ти завжди говориш про свої втрати, — сказала вона. — Але подивися, скільки ти всього маєш».
Коли ж Маріан ж вона дізналася, що її подання на премію Ґуґґенгайма відхилили, то геть занепала духом. Надійшли новини від лікаря — нічого хорошого, але нічого певного. Проте за кілька тижнів, так само раптово, як і з’явилися, підозри на рак розвіялися. Хмари, що скупчувалися, розійшлися. Вона знову здужає. У неї є майбутнє.
Чомусь йому ввесь час здавалося, що в її розповідях щось не так. Але що саме не так, він не знав. Можливо, їм бракує довіри одне до одного. Вона не могла йому пробачити знайдений у кишені клаптик паперу. А його рішення не купувати будинок на Віллоу-роуд завдав ще одного удару по її вірі у їхній шлюб. Багато непростих запитань також крутилося і в його голові.
Кларисин батько зістрибнув з даху будинку. Мама Робін Девідсон повісилася. Тепер він дізнався, що Маріанин батько також наклав на себе руки. Що це може означати, коли всі важливі в його житті жінки — діти самогубців? Він не міг — чи не хотів — відповідати на це запитання. Невдовзі, коли познайомився з Елізабет Вест, що стала його третьою дружиною і матір’ю його другого сина, він таки запитав про її батьків. З полегшенням дізнався, що Елізабет не мала самогубців серед своїх родичів. Проте її мама померла, коли вона була ще малою, а батько, на той час уже в поважному віці, не зміг піклуватися про неї, тож її виховувала тітка. Знову якісь батьківські трагедії.
Він щосили намагався завести свою уяву, бо одвічне питання — а що ж робити далі? — вже гризло його зсередини. Він прочитав «Довірену особу» Ґрема Ґріна і залишився вражений простотою Ґрінових засобів для досягнення потрібного ефекту. Людина виглядає інакше, ніж на фото в паспорті, й цього Ґрінові досить для створення непевного, навіть зловісного світу. Прочитав «Крихітку Дорріт», і йому, як завжди, дуже сподобалося вміння Діккенса оживляти неживе: місто Марсель дивиться на небо, на прибульців, геть на всіх поглядом настільки лютим, що змушує опускати жалюзі й зачинятися віконниці. Вже вкотре він прочитав «Герцоґа», і цього разу його неприємно вразило авторове ставлення до жінок. І чому стільком героям Беллоу здається, буцімто жорстокістю вони зможуть підкорити жінку? Від Мозеса Герцоґа до Кеннета Трахтенберґа у «Більше смертей від розбитого серця» — всі вони однаково помиляються. Містер Беллоу, збоку видно ваше моральне прогрішення, зауважив він. Прочитав «Ключ» Дзюнітіро Танідзакі, і йому дуже сподобався цей твір про таємні щоденники й сексуальні нестримні радощі давньої Японії. Маріан сказала, що це гріховна книжка. Він же подумав, що це книжка про те, як сексуальне бажання підпорядковує собі людину. Душа має багато темних закапелків, і книжки іноді їх освітлюють. Але що він, атеїст, мав на увазі, коли вжив слово «душа»? Це тільки щось поетичне? А чи є всередині нас щось нетілесне, щось більше, ніж плоть, кров і кістки — те, що Кестлер називає духом у машині? Ось так дійшов висновку, що всередині нас є смертна душа, а не безсмертна; такий собі дух, що міститься в тілі і помирає, коли помирає тіло. Себто дух, який ми маємо на увазі, коли кажемо das Ich — «я».
Читання — це також життя. Він прочитав Вільяма Кеннеді «Найбільша гра Біллі Фелана» і захоплено написав: «Припинення способу дії — це не вчинок, але усвідомлення того, на чому базуються вчинки». Прочитав «Коротку історію часу» Гокінґа, і йому від неї розболілася голова; хоча зрозумів тільки дещо, проте знав досить, аби посперечатися з його твердженням, нібито людство наближається до тієї точки, коли зможе пізнати все. Всеосяжне знання: тільки направду божевільний або ж направду великий учений може уявити собі можливість такого.
В авіакатастрофі загинув Зія-уль-Хак: невелика втрата.
В його голові почала зароджуватися книжка, яка раніше, як йому здавалося, мала стати п’єсою, може, навіть чимось на зразок оновленого «Отелло», хоча за кілька років, коли він почав її писати, вона розросталася у значно розлогіший твір. Йому хотілося назвати її «Прощальне зітхання Мавра». Тим часом до нього уві сні прийшла знайома індійська жінка, що прочитала його «Сатанинські вірші», і застерегла, що за це «доведеться заплатити». Ті місця, де йшлося про Лондон, для неї нічого не значили, а історія з Аравійським морем, що розступилося, «лишень свідчить про твою любов до кіно». Сон розбудив у ньому побоювання, що читачі сприйматимуть тільки ті частини роману, які матимуть до них — позитивний чи неґативний — стосунок, а решта книжки їх не цікавитиме.
Він, як завжди, після завершення книжки напередодні її виходу з друку починав сумніватися в її художній вартості. Іноді вона здавалася йому дещо незграбною, «неоковирним, мішкуватим чудовиськом[60]», якщо послуговуватися висловом Генрі Джеймса. Іноді здавалося, що він усе ж таки зумів створити гарну річ. Його турбувало кілька епізодів: розповідь про Розу Даймонд з її арґентинським минулим і диявольські метаморфози Чамчі в поліцейському фургоні, а потім ще й у лікарні. Він сумнівався в довершеності головної сюжетної лінії, а також у сценах із перетвореннями персонажів. А раптом усі його сумніви випарувалися. Книжку написано, і він нею дуже тішився.
У травні полетів на кілька днів до Лісабона. Під кінець 1980-х Фундація Вітленда, створена у співпраці з британським видавцем Джорджем Вейденфельдом й американкою Енн Ґетті, яку, за висловом «Нью-Йорк таймс», «асигнував» її чоловік Ґордон Ґетті, влаштовувала низку щедро фінансованих письменницький конференцій по всьому світу відповідно до проекту, що закрився разом з розривом стосунків між Ґетті і Вейденфельд 1989 року у зв’язку з великими розтратами — «щонайменше 15 мільйонів доларів США», якщо вірити тій же «Нью-Йорк таймс». Поза сумнівом, немало тих грошей витрачено на конференцію, що відбувалася в палаці Келуш у травні 1988 року, куди з’їхалися наймаститіші письменники, яких він тільки бачив з 1986 року, себто від часів з’їзду міжнародного ПЕН-клубу в Нью-Йорку. Зонтаґ, Волкотт, Табуккі, Енценсберґер тощо. Він прилетів разом з Мартіном Емісом і Ієном Мак’юеном, і втрьох вони провели «британське обговорення», після чого італійці почали їм закидати, що вони надто багато говорили про політику, тоді ж бо як література — це «розташовані в певній послідовності слова»; бурчав і сам сер Вейденфельд, бо, бачте, вони надто критично відгукувалися про Марґарет Тетчер, якій багато в чому мали б завдячувати. Поки він виступав зі сцени, чудовий чорногорський письменник Данило Кіш, який виявився також вправним карикатуристом, намалював на нього шарж у конференційному записнику і подарував у кінці засідання. На нью-йоркському з’їзді міжнародного ПЕН-клубу Данило, великий дотепник, відстоював думку, що державі також притаманна уява. «По суті, — казав він, — держава також має почуття гумору, і я наведу вам приклад державного жарту». Він жив у Парижі й одного дня одержав листа від друга з Югославії. Коли розпечатав листа, то побачив на ньому офіційний штамп: «ЦЕЙ ЛИСТ НЕ ПІДДАНО ЦЕНЗУРІ». Кіш скидався на Тома Бейкера в ролі доктора Ікса[61], хіба що не розмовляв англійською. Сербохорватська також відпадала, тож вони спілкували французькою. На час Лісабонської конференції Кіш уже перебував у лабетах хвороби й помер від раку легень 1989 року; його голосові зв’язки також уразила хвороба, і він не міг говорити. Карикатура замінила голосове спілкування й стала для його співрозмовника цінним подарунком.
60
Американський письменник Генрі Джеймс (1843-1916) у передмові до свого роману «Трагічна муза» (1890) назвав «неоковирним і мішкуватим чудовиськом» «Війну і мир» Льва Толстого.
61
«Доктор Ікс» — багатосерійна науково-фантастична телепередача для дітей. Транслювалася на Бі-бі-сі-1 з 1963 до 1983 року.