Невеличка суперечка щодо висловлювань «британської секції» виявилася такою собі атusе-bоисhе[62], чи словесною розминкою. Головною подією стала гостра конфронтація між російськими письменниками й тими, хто представляв країни, як вони висловилися, «Центральної Європи»: це сам Кіш, угорці Дьордь Конрад і Петер Естергазі, канадський чех Йозеф Шкворецкі, а також великі польські поети Адам Заґаєвскі та Чеслав Мілош. Настали дні гласности, тому Совіти випустили своїх «справжніх» письменників, таких як Татьяна Толстая, а не спілчанських «шептунів». Також приїхали найвідоміші письменники російської еміґрації на чолі з Йосипом Бродським, і на конференції відбулося своєрідне об’єднання російської літератури, що дуже зворушувало (Бродський відмовився виступати англійською, бажаючи, як він висловився, бути росіянином серед росіян.) Однак коли центральноєвропейські письменники, знехтувавши думкою італійців про те, що література — це розташовані в певному порядку слова, вдалися до нищівної критики гегемоністських настроїв у Росії, реакція росіян виявилася різко неґативною. Толстая зауважила, що коли письменники так бояться Червоної Армії, то завжди можуть заховатися у своєму внутрішньому світі, як це зазвичай робить вона, і в такий спосіб почуватися цілковито вільними. Проте не всім це сподобалося. Бродський відповів майже комічним культурно-імперіалістським формулюванням, стверджуючи, що Росія тепер перебуває у процесі вирішення своїх власних проблем, і щойно вона з ними впорається, як одразу повирішує всі центральноєвропейські проблеми. (Той самий Бродський, який після фетви приєднається до партії «він-знав-на-що-йшов-і-зробив-це-навмисно».) Підвівся Чеслав Мілош і на підвищених тонах почав сперечатися з Бродським; понад сімдесят письменників у залі стали свідками протистояння двох велетів, двох лауреатів Нобелівської премії (і давніх друзів), що вели сердиту перепалку, тому ніхто з присутніх уже не сумнівався — на Сході назрівають великі зміни. Все це нагадувало попередній перегляд сцени падіння комунізму і втілення історичної діалектики, яку оживили, висловили і розіграли найбільші інтелектуали свого реґіо-ну перед колегами з усього світу: незабутня мить для тих, кому поталанило все це бачити.
Якщо історія таки розвивається, як вважав Геґель, відповідно до законів діалектики, тоді падіння комунізму й постання революційного ісламу[63] лишень доводять помилковість діалектичного матеріалізму Карла Макса на основі вчення Геґеля й Фіхте, що зводив історичну діалектику до класової боротьби. Думки центральноєвропейських інтелектуалів у палаці Келуш, а також неоднорідна філософія радикального ісламу, який швидко набирав сили, спростовували Марксову ідею про первинність економіки і про найліпше пояснення ходу історії вираженим у класовій боротьбі економічним конфліктом. У цьому новому світі, в його діалектичному розвитку поза комуністично-капіталістичним протистоянням усі навдивовижу швидко зрозуміли, що культура також може бути первинною. Культура Центральної Європи, протиставляючи себе російськості, немало сприяла краху Радянського Союзу. Ідеологія, як доводить аятола Хомейні та його сподвижники, також може стати первинною. На перший план тепер виходять культурні й ідеологічні війни. Тож, на превеликий для нього жаль, «Сатанинські вірші» також перетворяться на поле битви.
Запрошення на радіопередачу «Платівки на безлюдному острові[64]» вважав навіть більшою честю, ніж присудження якоїсь літературної премії. Серед восьми музичних платівок він узяв би з собою на безлюдний острів передусім платівку з газеллю[65] мовою урду Фаїза Ахмеда Фаїза, близького друга його родини і першого великого письменника, з яким він познайомився, автора найкращих віршів, коли-небудь написаних про розмежування Індії й Пакистану, чудового загальновизнаного творця поезії кохання. Фаїз казав йому, що письменник має прагнути і до громадянськости, і до ліризму, бути знавцем і суспільства, і людської душі. Другою він поставив для програвання платівку, що звучить як лейтмотив його нового роману: «Sympathy for the Devil[66]» групи «Роллінґ стоунз».
Брюса Четвіна, вже смертельно хворого він провідував двічі. Хвороба позначилася на його психіці. Він відмовлявся вимовляти слова СНІД і ВІЧ, а тепер, як божевільний, твердив, що знає засіб від хвороби. Він також казав, що, збираючи гроші на дослідження, вже телефонував своїм багатим друзям, таким «як Аґа-хан», а також звернувся з проханням робити внески до своїх друзів-пись-менників. «Фахівці» з оксфордської лікарні Джона Редкліфа «дуже зацікавилися» його ідеєю і підтвердили, що він «на правильному шляху». Брюс також вважав себе дуже багатим. Його книжки розкуповувалися «просто-таки в страшенних кількостях». Одного дня він зателефонував і похвалився купівлею картини Шаґала. І це не єдине екстраваґантне «придбання». Його дружина Елізабет мусила потайки повертати покупки й пояснювати, що він божевільний. Зрештою, його батькові навіть довелося йти до суду й перебирати на себе синові фінансові справи, що призвело до меланхолійної прохолодности у сімейних стосунках. У Брюса також виходила книжка, його останній роман «Уц». Якось він зателефонував і запропонував: «Якщо нас обох висунуть на Букерівську премію, то давай оголосимо, що ми нею поділимося. Якщо присудять мені, то я поділюся з тобою, але ти також мусиш поділитися зі мною». Ще зовсім недавно Брюс був навіть дуже невисокої думки про Букерівську премією.
Його попросили написати для «Нью-Йорк таймс» рецензію на казку Ґрімма «Люба Мілі», проілюстровану Морісом Сендаком, і він висловив своє захоплення переважною більшістю робіт Сендака, проте не зміг не зауважити схожости цих ілюстрацій з попереднім доробком великого митця. Відтак Сендак сказав інтерв’юерам, що не читав образливішої рецензії і тепер просто «ненавидить» її автора. (Він написав ще дві рецензії для газети «Обзервер», у яких назвав рецензовану книжку не настільки вдалою, ніж попередні книжки цих письменників, після чого автори «Російського відділу» й «Фокуса-покуса» Джон ле Карре й Курт Воннеґут, з якими він підтримував дружні стосунки, оголосили себе його ворогами також. Ось до чого призводить написання рецензій. Якщо тобі подобається книжка, то автор вважає, що так і треба, коли ж книжка тобі не подобається, то наживаєш собі ворога. Тому він вирішив покінчити з цією справою. Дуже невдячною справою.)
63
Термін «революційний іслам» став поширеним після публікації 2003 року автобіографічної книжки Ілліча Реміреса Сачеса (нар. 1949 р.), який з 1994 року відбуває довічне ув’язнення у французькій тюрмі.
64
«Платівки на безлюдному острові» («Desert Island Discs») - щотижнева радіопередача, що йде з січня 1942 року: інтерв’ю із якимось відомим діячем і програвання вибраних ним платівок; назва відповідно до одного із запитань: які б платівки ви хотіли мати, опинившись на безлюдному острові?
65
Газель — віршова форма поезії народів Сходу, що складається з 10-12 двовіршів, об’єднаних однією римою, яка повторюється в кожному парному рядку.