Того самого дня, коли він одержав сигнальні примірники «Сатанинських віршів», до нього на Сент-Пітер-стрит завітала журналістка зі щотижневика «Індія тудей» Мадгу Джейн, яка здавалася йому завжди приязною. Щойно побачила грубу книжку в темно-синій обкладинці з великим червоним заголовком, то аж прикипіла до неї поглядом і попрохала дати їй почитати, бо саме відпочивала в Англії разом зі своїм чоловіком. А прочитавши, попрохала в нього дозволу на інтерв’ю і публікацію невеликого уривку з його книжки в «Індія тудей». Він знову погодився. Багато років потому він порівняв цю публікацію із сірником, що запалив багаття. Авжеж часопис наголосив на «суперечливих» аспектах книжки, давши статті заголовок «НЕДВОЗНАЧНА АТАКА НА РЕЛІГІЙНИЙ ФУНДАМЕНТАЛІЗМ», що стало першим перекрученим тлумаченням змісту книжки серед безлічі наступних, а підзаголовком були вирвані з контексту його слова — «Я ПИШУ ПРО ФАНАТИЗМ», які у ще викривленішому світлі репрезентували його твір. Стаття закінчувалася реченням: «Сатанинські вірші» майже що напевно викличуть лавину протестів...» — відвертим закликом до початку тих протестів. Статтю прочитав індійський пар-ламентарій-мусульманин з консервативними поглядами Саєд Шагабуддін, який відповів написанням «відкритого листа» під заголовком «Ви зробили це із сатанинським умислом, містере Рушді», і з того все почалося. Якщо потрібно завдати потужного удару по книжці, то необхідно звинуватити в усіх гріхах її автора, перетворити його на істоту з ницими мотивами й злими намірами. Вже створювався «Сатанинський Рушді», повішене опудало якого, неодмінно з виваленим червоним язиком і в нашвидкуруч скроєному смокінґу, потім носитимуть розлючені демонстранти центральними вулицями міст усього світу, і народився той образ в Індії, так само як і справжній Рушді. Першим закликом до фізичного насильства стала заява, що кожен, хто написав книжку зі словом «сатанинський» у заголовку, є також від сатани. Як і багато інших брехливих заяв, що буйно розквітнуть на початку Інформаційної (а може, дезінформаційної) доби і перетворяться на правду після багаторазового повторення. Оббрешіть людину тільки раз, і мало хто повірить у наклеп. Повторіть брехню мільйон разів, і ця людина вже сама собі не віритиме.
З плином часу приходить прощення. Перечитуючи статтю в «Індія тудей» через багато років після її публікації, у спокійніші часи він міг погодитися, що стаття загалом об’єктивніша, ніж її зробив журнальний редактор заголовків, значно врівноваженіша, ніж її останнє речення. Ті, хто хочуть образитися, все одно образяться. Всі, хто хотів запалити багаття, все одно б знайшли таку потрібну їм іскру. Мабуть, журнал завдав найбільше шкоди тим, що порушив традиційну видавницьку заборону й надрукував статтю за дев’ять днів до виходу книжки, коли в Індії ще не було жодного її примірника. Це дало містерові Шагабуддінові і його парламентському опозиційному союзникові на ймення Хуршид Алам Хан повну свободу дій. Вони могли казати про книжку все, що їм заманеться, проте її не можна було прочитати, а значить, і захистити. Журналіст Хушвант Сінґг, що прочитав сигнальний примірник, закликав у часописі «Іллюстрейтед віклі ов Індія» заборонити розповсюдження книжки, аби уникнути лиха. Він став першим у невеликому світовому гурті письменників, що створили лобі заборонників. Пізніше Хушвант Сінґг заявив, що до нього за порадою зверталися представники видавництва «Пенґвін» і він застеріг автора й видавців про наслідки її публікації. Автор не знав про таке застереження. Якби навіть і знав, то все одно не дослухався б до нього.
Хоч як це прикро, проте нападки на нього посипалися не тільки з боку критиків-мусульман. У новоствореній британській газеті «Індепендент» Марк Лосон навів слова його анонімного кембриджського однокурсника, який назвав його «пихатим», бо він, як «колишній випускник звичайної середньої школи», почувався «чужим у його товаристві з огляду на його привілейовану освіту». Тож безіменний однокашник поставив йому у провину навіть жалюгідні роки в Рагбі. Ще один «близький друг», який також не назвався, дуже добре «знав», чому він став таким «сердитим і зухвалим». А тоді додав: він — «шизофренік», він «геть був з глузду зсунувся», він виправляв кожного, хто неправильно вимовляв його прізвище й ім’я!, а найгірше — він одного разу сів у замовлене містером Лосоном таксі й поїхав, залишивши відомого журналіста в скрутному становищі. Ось такі дрібні й дріб’язкові побрехеньки, і таких не бракувало деінде, в інших газетах. «Близькі друзі часто зізнаються, що він дуже неприємна людина, — написав Браєн Еплярд у «Санді таймс». -Рушді — страшенний егоїст». (І що це за «близькі друзі», якщо вони таке кажуть про своїх друзів? Хіба що анонімні, яких звідкись удалося видобути провідним журналістам.) У звичайному житті все це зачіпало б, та не мало б великого значення. Проте у подальшому грандіозному протистоянні уява людей про те, що він не дуже хороша людина, завдала йому нищівного удару.
Лорду Байрону не подобалися твори поета-лауреата вісімнадцятого століття Роберта Сауті, і він їх злісно висміював у пресі. Сауті у відповідь назвав Байрона представником «сатанинської школи», а його поезію — ні чим іншим, як «сатанинськими віршами».
Британське видання «Сатанинських віршів» побачило світ 26 вересня 1988 року, тож оглядаючись назад, відчував глибоку ностальгію за часом, коли ніщо, здавалося, не віщувало лиха. Тієї осени поява «Сатанинських віршів» переросла у літературну подію, про яку заговорили мовою літературної критики. Чи хороший його роман? Чи ліпший він, як цікавилася Вікторія Ґлендиннінг у «Таймс», за «Опівнічних дітей», позаяк виявився повнішим, проте тільки в сенсі наповнення Ніагарського водоспаду», або ж, як сказала Анджела Картер в «Ґардіан» — «епопеєю, в якій пробито діри, щоб уздріти. багатолюдний, говіркий, іноді веселий, надзвичайно сучасний роман»? А чи, як писала Клер Томейлін в «Індепендент», він є «колесом, що буксує», або ж романом, що пікірує, «падаючи донизу на розтоплених сонцем крилах, — згідно з навіть ще різкішою думкою Ґерміони Лі, — до нечитабельности»? Наскільки великим стало членство читачів апокрифічного «Клубу 15-ї сторінки», які так і не змогли дочитати роману до тієї сторінки?
Невдовзі літературні розмови потонуть у какофонії інших дискурсів — політичних, релігійних, соціологічних, постколоніальних, а цінність роману, його серйозні мистецькі наміри видаватимуться чимось легковажним і невартим уваги. Книжка про міграцію й трансформацію особистости, як вона задумувалася, потрохи зникала, а на її місці поставала інша, майже неіснуюча, — книжка, в якій Рушді обзиває брудними словами Пророка та його сподвижників (він не обзиває, а лишень дозволяє своїм героям вживати щодо вигаданого ним пророка образливі слова), в якій Рушді називає дружин Пророка повіями (він не називає, хоча повії в будинку розпусти у його вигаданій Джагілії беруть собі імена дружин Пророка, аби збуджувати своїх клієнтів; про самих дружин однозначно сказано, що вони цнотливо живуть у гаремі), в якій Рушді зловживає словом «курва» (ну, гаразд, він трохи переборщив з цим словом). Проти цього вигаданого, уявного твору іслам спрямує всю свою лють, і перегодя дуже мало людей захоче говорити про справжню книжку, хіба щоб позмагатися в красномовності з негативною оцінкою Ґерміони Лі.