Коли друзі запитували, що вони можуть зробити для нього, він часто відповідав: «Захищайте текст». Напад спрямовувався на конкретні речі, в той час як захист мав загальний характер і ґрунтувався на засаді свободи слова. Він відчував потребу в захисті іншого штибу, в такому, з яким виступали обстоюючи інші книжки, які колись зазнали осуд, такі як «Коханець леді Чаттерлей», «Уліс», «Лоліта»; оскільки з нападками обрушувалися не просто на роман як такий або ж на саму свободу слова, а на конкретне нагромадження слів (адже художня література, як нагадали йому італійці в палаці Келуш, складається з речень), а також на його наміри, совісність і спроможність як письменника, що зумів скласти ті слова докупи. Він зробив це заради грошей. Він зробив це заради слави. Це євреї його намовили таке написати. Ніхто б не купив його поганенької книжки, якби він не паплюжив ісламу. Саме такий характер мали нападки на нього, й це тривало впродовж багатьох років, ось чому «Сатанинським віршам» відмовляли у нормальному житті художнього твору. Вони стали чимось меншим і огиднішим, вони стали образою. Проте було щось сюрреалістично-комічне в перетворенні роману про ангельські й сатанинські метаморфози на диявольську версію самого себе, тож у нього виникало бажання навіть відповісти кількома чорними жартами. (Невдовзі появилися жарти вже про нього. Знаєш, Салман Рушді написав новий роман. Називається «Тлустий негідник Будда».) Однак жартувати в цьому новому світі не доводилося, будь-яке смішне зауваження скидалося б на різкий тон, а веселість сприймалася б як щось цілком недоладне. Бо його книжка стала звичайною образою, а він — бідним на розум кривдником, і то не лишень в очах мусульман, але навіть на думку загалу. Після початку «справи Рушді» опитування показали, що переважна більшість британської громадськости дотримувалася думки, що йому необхідно попрохати пробачення за свою «образливу» книжку. Легкої перемоги не здобути.
Проте впродовж кількох тижнів осени 1988 року книжка все ще залишалася «тільки романом», а він — усе ще самим собою. Британський «Вайкінґ» улаштував презентацію нещодавно виданих книжок, і там він зустрів Робертсона Девіса[67] й Ельмора Леонарда[68]. Він підійшов до двох величних літніх чоловіків, які стояли у кутку, коли Ельмор Леонард саме розповідав, як він, спустошений після смерти дружини, думав про те, щоб знайти собі супутницю життя, коли ж визирнув з вікна свого будин-ку в Блумфілді, що під самим Детройтом, і побачив жінку. Її звали Крістін, вона була садівником і регулярно приїжджала до Блумфілда доглядати за його садом. Не минуло й року, як вони побралися. «Я не знав, де мені шукати дружину, — сказав він, — а знайшов її у себе під вікном, коли вона поливала квіти».
Об’їхав усю Британію, влаштовуючи презентації й підписуючи книжки. Полетів до Торонто, де виступив на Міжнародному літературному фестивалі «Гарбофронт». «Сатанинські вірші» потрапили до короткого списку претендентів на Букерівську премію разом з романами Пітера Кері, Брюса Четвіна, Маріни Ворнер, Девіда Лоджа й Пенелопи Фіцджеральд. (Але Брюсу він так і не зателефонував, не хотів знову починати розмови про поділ премії на двох.) Єдиною хмарою на небокраї видався член індійського парламенту Сейд Шагабуддін, який домагався в Індії санкцій проти його «богохульної» книжки, котру, за його ж словами, він не читав, кажучи: «Мені не потрібно переходити вбрід каналізаційну канаву, аби щось дізнатися про лайно», і це досить розумно, коли мова заходить про каналізаційні канави. Йому хотілося знехтувати тією хмарою й утішатися виходом книжки (проте, якщо бути до кінця відвертим, то щоразу після виходу книжки великій частині його єства насправді хотілося заховатися десь у кутку за шафою). А тоді, 6 жовтня 1988 року, хмара таки затулила сонце. Його товаришеві, заступнику високого комісара Індії в Лондоні Салману Айдару (їхні родини зналися вже впродовж поколінь), довелося виконувати складне завдання -викликати його до себе в офіс і повідомити від імени свого уряду про заборону «Сатанинських віршів» в Індії.
Незважаючи на секуляризм, про який так гучно заявляють в Індії, уряд країни із середини сімдесятих, з часів Індіри й Санджая Ґанді, часто зазнавав тиску з боку релігійних груп, особливо тих, що заявляли про підконтроль-ність їм великого числа виборців. У 1988 році слабкий уряд Раджива Ґанді напередодні листопадових виборів легкодушно піддався погрозам з боку двох опозиційних членів парламенту, які аж ніяк не могли «передати» голоси мусульманського електорату Індійському національному конгресові. ^ижка не розглядалася належним чином жодним уповноваженим органом, також не відбулося жодного судового розгляду.
Досить-таки неймовірно, проте заборону наклав міністр фінансів згідно з розділом 11 Митного акту, який буцімто не дозволяв ввезення книжки. Дивним чином міністр фінансів заявляв про те, що заборона «не применшує літературної та мистецької вартости» книжки. Ну, хоч на цьому дякую, подумав він.
З огляду на свою наївність, простодушність і невідання він аж ніяк не чекав такого. У наступні роки в Індії почастішають нападки на мистецьку свободу; не жалітимуть навіть найвідоміших: художника Макбула Фіду Гусейна, письменника Рогінтона Містрі, кінорежисера Діпа Мегту — всі вони зазнають утисків, і не тільки вони. Проте 1988 року Індія вважалася вільною країною, в якій з повагою ставляться до будь-якого мистецького вираження. Так йому здавалося. Заборона книжок — це звична справа для Пакистану, десь там за кордоном. Це ж бо не по-індійському. Адже Джавагарлал Неру писав 1929 року: «Дуже небезпечне повноваження має у своїх руках уряд — право визначати, що можна, а чого не можна читати... В Індії цим правом також можуть зловживати». У той час молодий Неру виступав проти цензури з боку британських властей. Дуже прикро, що його слова майже шістдесят років потому стосувалися вже самої Індії.
Для свободи творчости завжди необхідна презумпція свободи. Треба домагатися, щоб кожен твір розглядався як цілісність без жодної задньої думки. Він завжди писав, думаючи, що має право писати так, як вважає за потрібне, а також припускаючи, що до його твору поставляться щонайменше як до серйозної роботи; знав також, що країни, де письменники позбавлені такого права, невідворотно сповзають або вже сповзли до авторитаризму чи деспотизму. У таких країнах заборонені письменники не просто оголошувалися поза законом; їх також очорнюва-ли. Проте в Індії існувала презумпція інтелектуальної свободи й поваги до творчих людей, за винятком дикта-торських років «надзвичайного стану», запровадженого Індірою Ґанді між 1974 й 1977 роками після звинувачення її у підтасуванні результатів виборів. Він пишався такою відкритістю й хвалився нею перед людьми на Заході. Індія перебуває в оточенні невільних суспільств — Пакистану, Китаю, Бірми — і залишається відкритою демократією; з вадами, авжеж, мабуть, навіть з великими вадами, проте вільною.
Відколи «Опівнічні діти» набули такого розголосу, він найбільше тішився відгуком на свій твір з боку Індії, також заборона на ввезення «Сатанинських віршів» до цієї країни сильно вдарила по його самолюбству і завдала великого болю. І з того болю він опублікував відкритого листа до прем’єр-міністра Раджива Ґанді, внука Неру, листа, який, на думку деяких критиків, виявився занадто різким. Він скаржився на офіційну заборону книжки з попереджувальною метою. «Деякі місця вважаються такими, котрі можуть неналежним чином трактуватися добросовісними релігійними фанатиками і їм подібними, або ж бути підданими різного роду перекручуванням і призвести до недоброзичливого ставлення. Отже, наказ про заборону видано з метою запобігання такому поганому ставленню. Проте моя книжка не вважається богохульною чи блюзнірською, а забороняється, так би мовити, для її ж добра!.. Це все одно, якби невинну людину, що може стати потенційною жертвою грабіжників чи ґвалтівників, з метою захисту кинути до тюремної камери. Так не чинять, містере Ґанді, у вільному суспільстві». Письменникові також не личить так поводитися й виговорювати прем’єр-міністрові. Авжеж, це нахабство. Це зухвалість. Індійська преса назвала заборону «обивательським перестрахуванням» і «обмеженням інтелектуальної свободи», проте вважала, що йому слід добирати слів і думати, що каже.
67
Робертсон Девіс (1913-1995) — один із найвідоміших канадських письменників і драматургів.
68
Ельмор Леонард (нар. 1925 р.) — американський письменник. Працював копірайтером у рекламних агенціях, відтак став автором вестернів, детективів і трилерів.