Для багатьох лівих — Джермейн Ґрір, Джона Берґера, Джона ле Карре — сама думка про те, що маси можуть помилятися, майже не допускалася. Тож у час коли ліберальна думка зайшла у глухий кут, рух масового народного ірраціоналізму щодня набирав ірраціональної сили й ставав дедалі популярнішим.
Він став підписантом «Хартії-88», назва якої (дехто з консервативних критиків називав її «марнославною») віддала належне великій хартії свобод — «Хартії-77», опублікованій чеськими дисидентами-інтелектуалами одинадцятьма роками раніше. На прес-конференції у кінці листопада в палаті громад «Хартія-88» закликала до конституційної реформи у Британії. Майбутній міністр закордонних справ у лейбористському уряді Робін Кук виявився єдиним знаним британським політиком, який прийшов на зібрання. То був період зрілого тетчеризму, тож лейбористський лідер Ніл Кіннок у приватній розмові назвав «Хартію 88» купкою «онаністів, скигліїв і стогніїв». У той час не проводилося жодного голосування з питання конституційної реформи, допоки дебати про делегування влади з боку центральних органів так сильно не змінили британської політики. Кук брав участь у зібрання з огляду на свою відданість принципам передачі певних повноважень Шотландії.
Одинадцять років потому знайомство з цією людиною, що відбулося того дня, опосередковано посприяло вирішенню міжнародної кризи навколо «Сатанинських віршів». Саме Робін Кук, як міністр закордонних справ в уряді Блера, взявся за розв’язання цієї проблеми; разом зі своїм заступником Дереком Фетчетом, також членом парламенту, вони доклали до цього немало зусиль і таки домоглися свого.
Рік закінчився зле. 2 грудня відбулися демонстрації проти «Сатанинських віршів» у Бредфорді, що в конурбації Йоркшир, з найчисленнішим у Британії мусульманським населенням. 3 грудня Кларисі вперше погрожували по телефону. А 4 грудня, на її сорокаріччя, знову пролунали погрози по телефону. Голос сказав: «Ми дістанемо тебе, Салмане Рушді, сьогодні на Берма-роуд, 60». Це була її домашня адреса. Вона зателефонувала до поліції, й поліцейські цілу ніч простояли біля її будинку.
Нічого не сталося. Проте напруження підскочило ще на одну позначку.
28 грудня знову з’явилося повідомлення про бомбу, закладену в офісах видавництва «Пенгвін». Йому по телефону повідомив про це Енрю Вайлі. «Страх потрохи оволодіває людьми», — сказав він.
А тоді настав 1989 рік, який змінив увесь світ.
Того дня, коли вони спалили його книжку, він поїхав зі своєю дружиною-американкою подивитися Стоунгендж. Він довідався про витівку в Бредфорді заздалегідь, і щось усередині нього повстало. Проте не хотілося марнувати цілий день, а тоді, побачивши, що сталося, експромтом відповідати на неминучі запитання репортерів, ніби йому нічого робити, як тільки прислуговувати щоденній потворності. Під свинцевим небом попрямували до старовинних каменів. Джеффрі Монмутський[76] вважав, що Стоунгендж спорудив Мерлін[77]. Авжеж, Джефрі — ненадійне джерело, проте такий Стоунгендж йому більше подобався, ніж, скажімо, гіпотеза про стародавнє кладовище, як про це твердили археологи, або ж навіть як друїдське капище. Релігійним культам, малим чи великим, місце на смітнику історії, тож йому хотілося, щоби хтось відправив їх туди разом з рештою дитячих пережитків людства, наприклад, як пласка земля чи місяць із сиру.
Маріан того дня аж сяяла. Були дні, коли її обличчя променилося якимсь аж страхітливим блиском — її звичайна яскравість раптом ставала просто вражаючою. Вона народилася в Ланкастері, штат Пенсильванія, проте не мала нічогісінько від аманітів[78]. Дотримувалася свого власного химерного стилю. Якось їх запросили на вечірку до королівського саду в Букінгемському палаці, а вона замість плаття одягла блискучу чорну комбінацію, поверх якої накинула нарядний вузький жакет без застібок, а на голову — капелюшок-таблетку. Всупереч наполегливим проханням доньки, вона таки не одягла бюстгальтера. Він походжав лужками палацу з дружиною без бюстгальтера та ще й у спідній білизні. Члени королівської родини, в одязі основних кольорів, стояли в оточенні гостей, як ті скакові коні, кожен чи кожна мали свій власний загін. Найбільші юрми скупчилися навколо королеви й біля Чарльза з Діаною. А от фан-клуб принцеси Марґарет виявився приголомшливо малим. «Цікаво, — сказала Маріан, — що має королева у сумочці?» Питання здалось їм досить-таки кумедним, тож вони добряче посміялися, розмірковуючи над цим. Мабуть, газовий балончик. Або ж тампони. Вочевидь, що не гроші. Навіщо їй власні портрети.
Коли Маріан охоплював піднесений настрій, то з нею велося йому навіть дуже добре. Їй не бракувало витонче-ного розуму і дотепности. Хоч би куди пішла, завжди робила записи, а почерк також мала розкішний. Його інколи тривожила та швидкість, з якою вона перетворювала щойно отриманий досвід на художній твір. Не брала жодної паузи для роздумів. Оповідь потоком лилася з неї: вчорашній випадок ставав сьогоднішніми реченнями в романі. Коли її обличчя починало сяяти, вона ставала казково привабливою або ж разюче привабливою, або ж і те, і друге водночас. За її словами, вона втілила себе у власних творах у всіх жінках, імена яких починаються на М. У романі, який вона опублікувала перед «Джоном Доларом» і який йому сподобався — «Розділені фішки», головна героїня мала прізвище Макквін, честь автора гостросюжетних романів Еллері Макквіна. Насправді письменник Еллірі Макквін — це два бруклінські письменники, два двоюрідні брати на ім’я Фредерік Денней і Манфред Беннінґтон Лі, проте ці імена також виявилися вигаданими, а їхніми справжніми іменами були Даніель Натан і Емануель Леповскі. Головна героїня Маріан мала також вигадане ім’я — псевдонім тієї пари письменників, який вони використовували, аби приховати свої також вигадані імена, за якими, своєю чергою, крилися їхні справжні імена. Еллері Макквін у «Розділених фішках» -це пацієнтка закритої психіатричної лікарні. Вона мала дещо схиблену свідомість.
У Бредфорді юрба збиралася неподалік поліцейської дільниці, що на площі Тирлз, на яку згори зирила міська ратуша в італійському стилі і будинок суду. Там також бив водограй була місцина, означена як «куток ораторів» для людей, які бажали озвучити свою думку. Проте мусульманських демонстрантів не цікавило вуличне ораторство. Тирлз — скромніший майдан, ніж площа біля Берлінської опери 10 травня 1933 року, до того ж у Бредфорді йшлося тільки про одну книжку, а не про двадцять п’ять тисяч або й більше; мало хто з людей, що зібралися там, знали про подію п’ятдесятип’ятирічної давности, зрежисировану Йозефом Ґеббельсом, який вигукував «Ні — занепаду та моральному загниванню! Так — пристойності й моральності у сім’ї і державі! Я віддаю вогню писанину Генріха Манна, Ернста Ґлезера, Еріха Кестнера». Книжки Бертольда Брехта, Карла Маркса, Томаса Манна і навіть чомусь Ернста Гемінгвея також спалили того дня. Ні, демонстранти нічогісінько не знали про вогнища й прагнення нацистів «очистити» німецьку культуру від «дегенеративних» ідей. Мабуть, вони також не знали, що таке «аутодафе», а також не відали про діяльність католицької інквізиції, проте навіть якщо вони не усвідомлювали своєї спадкоємности в історії, то все одно були її частиною. Вони також прийшли на прилюдне спалення єретичного тексту.
Він ходив поміж каменями, про які хотілося думати, що вони розставлені Мерліном, і впродовж години випав з реальности. Він міг навіть узяти за руку дружину. Дорогою додому перед ними розкинувся Раннімід, мокрий луг неподалік Темзи, на якому знать змусила короля Іоанна Безземельного підписати Велику хартію вольностей. На цьому місці 774 роки тому Британія почала звільнятися від тиранії. Там споруджено також британський меморіал на честь Джона Ф. Кеннеді, й висічені на камені слова вбитого президента багато чого сказали йому того дня. Нехай знає кожна країна, бажає вона нам добра чи зла, що ми заплатимо будь-яку ціну, витримаємо будь-який тягар, перетерпимо будь-які злигодні, підтримуватимемо друга і протистоятимемо ворогу, аби лиш забезпечити виживання і торжество свободи.
76
Джеффрі Монмутський (?–1154) – англійський письменник.
Писав латиною. Автор хроніки «Історія бриттів» (між 1132 і 1137) казкової поеми «Життя Мерліна» (бл. 1148).
78
Аманіти (аміші) — консервативна секта менонітів, створена швейцарцем Якобом Аманом 1690 року. Живуть у сільській місцевості у штатах Пенсильванія та Огайо, буквальне тлумачення Біблії забороняє їм користуватися електрикою, автомобілями тощо.