Він увімкнув в авті радіо: всі новини починалися кни-госпаленням у Бредфорді. Повернулися додому — і він занурився в реальність. По телевізору побачив усе те, чого так не хотілося бачити. На площі зібралося близько тисячі людей, тільки чоловіки. Всі мали сердиті обличчя або ж, якщо бути точнішими, набирали сердитого вигляду перед камерами. Він бачив на їхніх обличчях збудження, яке вони відчували в присутності світової преси. Збудження від слави, від того, що Сол Беллоу назвав «причетністю до події». Купалися у відблисках смолос-кипної слави, одержували майже еротичну насолоду. Це — їхня мить на червоній килимовій доріжці історії. Несли плакати з написами «РУШДІ, НЕ СМЕРДИ» і «РУШДІ, ПРОКОВТНИ СВОЇ СЛОВА». Були готовими, щоб їх знімали крупним планом.
Примірник роману прибили до палиці й спалили на багатті: розп’яли, а тоді спопелили. Того видовища йому не забути: щасливі злісні обличчя, радісні у своєму гніві, з вірою, що їхня справжність народжується з їхньої ненависти. На передньому плані самовдоволений дядько в м’якому фетровому капелюсі з вусиками Пуаро. Це член ради Бредфордської муніципальної ради Мохаммад Аджиб (а слово аджиб, хоч як це дивно, мовою урду означає «дивний»), який каже натовпу: «Іслам — це мирна релігія».
Він поглянув на книжку, що горіла, й подумав, звісно, про Гайне. Для радісно-сердитих чоловіків і хлопчаків з Бредфорда Генріх Гайне нічого не значив. Dort, wo man Bücher verbrennt, verbrennt man am Ende auch Menschen. («Там, де спалюють книжки, зрештою, спалять і людей».) Цей рядок з трагедії «Альманзор», так пророче написаний понад століття до нацистських багать, потім викарбували на берлінській Опернпляц — на місці спалення книжок нацистами: а чи викарбують таке колись на тротуарі площі Тирлз, аби увічнити значно менш ганебне діяння? Ні, подумав він. Мабуть, що ні. Навіть якщо в «Альманзорі» палили Коран, а паліями виступили члени інквізиції.
Гайне був євреєм, що прийняв лютеранство. Віровідступництво, скажете ви, якщо послуговуєтеся таким словом. Автора «Сатанинських віршів» також звинувачували у віровідступництві, а ще, серед іншого, у богохульстві, образі релігійних почуттів і посяганні на свята святих. Це його євреї підмовили, — казали вони. — Його видавець-єврей заплатив йому кругленьку суму, то й він написав таке. Ще й дружина, єврейка, напоумила його. Від таких здогадок з’являлася хіба що сумна усмішка. Маріан не єврейка; а стосунки між ними склалися такими, що вона неспроможна була навіть умовити його дочекатися зеленого світла, аби перейти запруджену транспортом вулицю. Проте цього дня, 14 січня 1989 року, вони забули свої незгоди й трималися за руки.
Якийсь його палкий прихильник прислав йому подарунок — футболку з написом «БОГОХУЛЬСТВО — ЦЕ ЗЛОЧИН БЕЗ ЖЕРТВ». Однак перемога Просвітництва виявилася тимчасовою і оборотною. Знову лунала стара мова, знову крокували розбиті ідеї. У Бредфорді вони спалили його книжку.
Тепер він сердитий також.
«Наскільки слабкою є наша цивілізація, — писав він у недільній газеті «Обзервер», — як легко й весело горять книжки! А всередині мого роману один із героїв намагається бути цілком людяним перед лицем таких значущих фактів, як любов, смерть і життя душі (з Богом чи без Бога). Зовні ж сили нелюдяности вже на марші. «Нині вже шикуються бойові лави в Індії, — каже один із моїх героїв. — Світськість проти релігії, світло проти темряви. Тобі ліпше вибрати, з якого ти боку». Тепер, коли битва поширилася на Британію, я лишень можу сподіватися, що вона завчасу не програна. Настав час вибирати».
Не всі так думали. Було багато крутійства, зокрема серед членів парламенту від виборчих округів зі значним відсотком виборців-мусульман. Один парламентарій від Бредфорда Макс Медден разом із Джеком Стро, обидва з великим досвідом захисту свободи слова за плечима, сумирно стали на бік мусульман разом з іншими забіякуватими знаменитостями від лейбористської партії, такими як Рой Гаттерслі й Брайен Седжмор. Захищаючи п’єсу «Вічні муки[79]», Стро написав у вересні 1988 року: «Її ідея ... як на мене, неприємна. проте демократія полягає в наданні права вільно висловлювати свою думку навіть тому, з ким ти цілковито не погоджуєшся». Принагідно Стро вирішив підтримати тих, хто закликав розширити сферу дії закону про богохульство й охопити ним геть усі релігії (дотепер закон Сполученого Королівства захищав від блюзнірства тільки державну Англіканську церкву), заборонивши всі матеріали, що «викликають образу релігійного почуття» (закон Сполученого Королівства про богохульство взагалі скасували 2008 року, незважаючи на старання містера Стро). А Макса Меддена «засмутило» те, що «Рушді роздмухав вогонь протестів проти «Сатанинських віршів», відмовивши мусульманам у праві на відповідь (я пропонував зробити маленьку вклейку [в романі], де мусульмани б змогли пояснити, чому вони вважають його книжку образливою.)» Його колега, також член парламенту від Бредфорда, Боб Краєр уперто протистояв мусульманським демонстраціям і не втратив місця в парламенті.
Макс Медден звинуватив його у тому, що він, мовляв, займає «затворницьку позицію», уникає людей і не йде на відверту розмову з опонентами. Він сів на потяг і поїхав до Бірмінгема на пряму телепередачу Бі-бі-сі для участи у дебатах з одними із мусульманських лідерів Гешамом ель-Ессаві, єлейним дантистом з Гарлі-стрит, який вважав себе поміркованим і намагався лишень пригасити запальний процес. Під час прямого ефіру біля офісу Бі-бі-сі зібралися демонстранти, тож крізь дзеркальні вікна позаду нього можна було навіть бачити, як вони щось злісно вигукують. Запальний процес не вдалося ні послабити, ні пригасити.
Наступного дня після бредфорського книгоспалення найбільша книготорговельна мережа Британії «В. Г. Сміт» зняла його книжку з полиць 430 своїх книгарень. Її генеральний директор Малькольм Філд заявив: «Ми зовсім не хочемо, аби нас вважали цензорами. Однак ми пропонуємо громадськості тільки те, на що є попит».
Прірва між приватним «Салманом», яким він себе знав, і тим публічним «Рушді», якого він заледве впізнавав, поглиблювалася мало не щодня. Одного з них, Салмана чи Рушді, він і сам добре не знав, страшенно засмучувала та кількість парламентаріїв-лейбористів, що стрибала на мусульманський віз (усе своє життя він підтримував, зрештою, лейбористів), і він похмуро зауважував, що «справжні британські консерватори тепер вступили до Лейбористської партії, тоді ж бо як радикали пішли на службу до поліції».
Важко було не захоплюватися дієвістю його супротивників. Факси й телекси летіли від однієї країни до іншої, односторінкові документи з найважливішими пунктами циркулювали між усіма мечетями й усілякими релігійними організаціями, й уже незабаром усі співали ту ж саму пісню. Сучасні інформаційні технології гарно прислужилися пропаганді ретроградних ідей: середньовіччя спрямувало сучасне проти нього самого, поставило його на службу ідеології, що не любить нічого сучасного — нічого раціонального, розсудливого, інноваційного, світського, скептичного, змагального, творчого — всього того, що протиставляється містичній, статичній, нетерпимій, одноманітній, нудній вірі. Приплив ісламського радикалізму навіть доморощені ідеологи називали «повстанням проти історії». Сам розвиток історії і поступ людства стали для них більшими ворогами, ніж різного штибу нечестивці й богохульники. Проте вони активно використовували всі ці новітні, ними зневажені творіння історії для повернення влади старого.
79
«Вічні муки» — п’єса англійського сценариста й драматурга Джимма Аллена, заборонена 1987 року для показу на лондонській сцені з огляду на те, що в ній порушено тему гаданої співпраці між нацистами й сіоністами на території Угорщини під час Другої світової війни.