Проте дев’ятнадцять років потому на синові сорокові уродини Аніс Рушді надіслав листа, написаного власноруч, що стало найціннішим посланням, яке письменник коли-небудь одержував чи одержить. Це сталося за п’ять місяців до Анісової смерти у його сімдесят сім років від множинної мієломи, що швидко прогресувала, себто раку кісткового мозку. З Анісового листа видно, як уважно він прочитав і глибоко зрозумів синові книжки, з яким нетерпінням він чекає на наступні його твори, а також якою глибокою є його батьківська любов, котрої він не висловлював упродовж половини свого життя. Прожив він достатньо довго, щоб потішитися успіхом «Опівнічних дітей» та «Сорому»; коли ж побачила світ книжка, виходу якої автор найбільше завдячував татові, то його на цьому світі вже не було. Можливо, і на краще, бо він також не побачив викликаного нею шаленства; проте щодо однієї з небагатьох речей його син був цілком певний: у битві за «Сатанинські вірші» він отримав би від тата беззастережну й цілковиту підтримку. Без татових думок і прикладу, який, по суті, надихав його, він би не написав того роману. Ось якого синочка виховали татуньо з мамунею? Ні, геть не так. Та все ж таки, мабуть, виховали і дозволили стати особистістю та письменником, яких він носив десь глибоко в собі.
Першим подарунком, отриманим від тата, подарунком, схожим на записку в капсулі часу, подарунком, якого він не розумів, аж поки став дорослим, було його прізвище. «Рушді» — це Анісова вигадка; справжнє прізвище його тата навіть важко вимовити: Ходжа Мухаммед Дін Халікі Делаві, гарне прізвище старого Делі, що личило джентльменові старої школи, який витріщався з єдиної вцілілої фотографії того успішного промисловика й за сумісництвом есеїста, що жив у ветхому особняку у славному старому мугалла, себто околиці Баллімаран, яка складалася з кількох звивистих вуличок збоку Чандні-Соук — колишнього дому великого поета Мірзи Ґгаліба, який писав мовами фарсі й урду. Мухаммед Дін Халікі помер молодим, залишивши синові статки, які він потім розтринькає, й прізвище, надто вже важке для того, щоб носити його у сучасному світі. Аніс перейменувався на «Рушді» через своє захоплення Ібн Рушдом, по-західно-му Аверроесом, іспансько-арабським філософом дванадцятого сторіччя, який жив у Кордові й піднявся до звання каді, себто судді, Севільї, перекладача й видатного тлумача творів Арістотеля. Його син носив те прізвище впродовж двох десятиліть, коли збагнув, що його тато, справжній знавець ісламу, хоч і без жодних релігійних переконань, вибрав це прізвище з огляду на свою повагу до Ібн Рушда через те, що свого часу він був на передовій лінії раціоналістичної полеміки з ісламським буквалізмом; тож спливло ще двадцять років, допоки битва за «Сатанинські вірші» стала у двадцятому столітті своєрідним відлунням конфлікту вісімсотрічної давнини.
«Принаймні, — казав він собі, коли над його головою знялася буря, — вступаю я у цю битву, маючи правильне ім’я». З могили батько дав йому прапор, під яким він був готовий боротися, — прапор Ібн Рушда, що виступав за розум, доказ, аналіз і поступ, за свободу філософії й навчання без кайданів теології, заради людського мислення й проти сліпої віри, покірности, всеприйнятности та застою. Ніхто не хоче йти на війну, але якщо на тебе йдуть війною, то, може, ця війна і є війною за найважливіші речі на світі, і тебе, якщо ти боротимешся, називатимуть «Рушді», і ти стоятимеш там, куди поставив тебе тій батько як наступника великого знавця Арістотеля — Аверроеса, Абул Валіда Мухаммеда ібн Амада ібн Рушда.
Вони з батьком мали однакові голоси. І коли вдома йому доводилося відповідати на телефонний дзвінок, то Анісові друзі починали говорити з ним так, ніби він був батьком, тож він мусив їх зупиняти, щоб не набалакали чогось сороміцького. Зовні вони також були дуже схожі, і на гладших відрізках вибоїстої дороги, якою вони крокували як батько і син, приміром, коли теплого вечора вони сиділи на веранді з розлитим у повітрі ароматом бугенвілії й палко сперечалися про світ, то обидва знали, що незважаючи на свої розходження в думках з багатьох питань, вони мають однаковий склад розуму. Обоє схилялися до невіри.
Аніс був безбожником — цей вислів усе ще приголомшує у Сполучених Штатах, хоча цілком прийнятний у Європі, проте геть незрозумілий у решті світу, де важко сформувати навіть саму думку про невірування. Саме таким він і був — безбожником, який дуже багато знав і думав про Бога. Народження ісламу заворожувало як постання однієї з найбільших світових релігій, що виникла вже в добу писемної історії, чий пророк — це не леґендарна постать, змальована і звеличена «євангелістами» через сто і більше років після його життя і смерти, а також не страва, зварена по-новому для легкого глобального споживання блискучим вербувальником у свою віру святим Павлом, але людина із задокументованим життям, із добре відомими соціальними й економічними обставинами, людина, яка жила в часи докорінних соціальних змін, — сирота, що виріс і став успішним купцем з містичними схильностями, якому одного дня на горі Гіра неподалік Мекки явився архангел Джебраїл, що стояв на небосхилі, заповнюючи небо й наказуючи йому «читати» і в такий спосіб поступово створити книгу, відому як Читання: аль-Коран.
Від батька до сина передалася віра у те, що постання ісламу було надзвичайно захопливим, бо стало подією історичною, а отже зазнало, очевидно, впливу тогочасних подій, обставин і думок; оцінити цю подію з історичного погляду, спробувати зрозуміти, як велика ідея формувалася тогочасними силами, — це єдиний вартий уваги підхід до вивчення предмету; а також віра в те, що Мухаммеда можна визнати як реального містика, так само як можна визнати справжність голосів, які вчувалися Жанні д’Арк, чи справжність «реального» досвіду стурбованої душі в одкровеннях святого Іоанна Богослова, проте без необхідности приймати, що якби того дня хтось інший стояв поряд з Пророком ісламу на горі Гіра, то він би також побачив архангела. Одкровення слід розуміти як щось внутрішнє, суб’єктивне, не як об’єктивну реальність, а от тексти одкровень, як і будь-які інші тексти, вимагають прискіпливого вивчення за допомогою всіх інструментів — критичних, літературних, історичних, психологічних, лінґвістичних і соціологічних. Словом, до тексту слід ставитися як до людського артефакту, себто так, як і до решти таких артефактів, що обтяжені людською схильністю до помилок і недосконалости. Американський критик Ренделл Джарелл дав чудове визначення роману: «довгий письмовий твір, у якому щось не так». Аніс Рушді думав, що він знає, що не так у Корані, адже в деяких місцях текст геть заплутаний.
Відповідно до традиції, коли Мухаммед повернувся з гори й почав читати, а сам він, мабуть, був неписьменний, то його найближчі сподвижники записували сказане ним на всьому, що потрапляло їм до рук (пергамент, камінь, шкіра, листя й іноді, як кажуть, навіть кістки). Ці уривки зберігалися в скрині у домі Пророка аж до його смерти, коли сподвижники зібралися, щоб визначити правильний порядок одкровень; така черговість дала нам теперішній канонічний текст Корану. Для «досконалости» тексту необхідно, аби читач вірив, що: (а) архангел, сповіщаючи Слово Боже, зробив це без хиб — що може бути прийнятним, оскільки архангели, як вважається, непомильні; (б) що Пророк, або, як він себе називає, Посланець, з досконалою точністю пам’ятає архангелові слова; (в) що поспішні записи сподвижників упродовж двадцятитрирічного одкровення також безпомилкові; і нарешті (г) що коли сподвижники зібралися для остаточного укладення тексту, то їхня колективна пам’ять щодо правильної черговости також була досконалою.