— Ми з Швайкою щойно приїхали від діда Кібчика і я ще не встиг перевдягтися, — відказав Грицик. — А ти чого тут ховаєшся? Ми з Пилипом по дорозі зазирнули до хлопців на Кам’яний острів, то там сказали, ніби ти з ними вже й знатися не хочеш.
— Брешуть твої хлопці, — сказав Санько і зітхнув. — Мене сюди дід Кібчик майже силою запроторив.
— Силою? — здивувався Гри цик. — Це з якого щастя?
— Та… Каже, що годі мені в козаках волам хвости крутити, треба братися за ворожбитство.
— Еге ж, тобі не позаздриш, — співчутливо кивнув Грицик. — То тепер ти що — і справді житимеш, як дід Кудьма? Вгадуватимеш долі, вовчиків учитимеш…
— …комарів годуватиму, — продовжив Санько і знову зітхнув. — А куди дінешся? Хоча, знаєш, іноді так хочеться скочити на коня! Летіти, щоб аж вітер у вухах! І щоб шабля в руках. Як ось у тебе… — І він показав очима на Грицикову шаблю, що звисала у нього при боці.
Проте, на Санькове здивування, Грицик теж зітхнув.
— Та який там вітер, — сумно сказав він. — З рання до вечора тільки те й робиш, що з татарами розмови ведеш. Вивідуєш, що там у них і як.
— Не наговорюй на себе, — сказав Санько. — Це дуже потрібно.
— Еге ж, — відказав Грицик, — потрібно. Як і твоє сидіння в нетрях.
Тепер уже зітхнули обидва. Помовчали.
— Ет, — сказав Грицик. — Хоч знову тікай світ за очі. Як п’ять років тому з Воронівки. Пам’ятаєш, як ми тоді вовкулаків шукали?
— О-о, таке не забудеш, — відказав Санько і мимоволі всміхнувся. Всміхнувся і Грицик.
— Нічого, Саньку! — вигукнув він і вдарив кулаком по коліну. — Ми ще себе покажемо! Ми ще ого-го скільки зробимо! А ти як гадаєш?
— А таки зробимо, — підтвердив Санько. — Я ж бачу, що ти не просто мене провідати приїхав, чи не так?
— Твоя правда, — згодився Грицик. — О, слухай, будь другом, скажи, що зі мною буде найближчими днями?
— Нічого особливого, — відказав Санько. Помовчав і додав: — Хіба що… має статися щось кумедне.
— Це ж як?
— Не можу сказати, — ухильно відказав Санько. — Але буде дуже смішно.
— Мені вже зараз смішно, — сказав Грицик і в його очах промайнуло легке розчарування. — Хоч я думав, що ти про мене розкажеш щось таке… — він невизначено покрутив пальцями.
Санько тільки стенув плечима. Він і сам не був впевнений у вірогідності того, що оце промайнуло перед його очима. А привиділося йому, що Грицика кинули поперек сідла і дають ляпанців, як малій дитині.
— Хочеш, я тобі дещо покажу? — несподівано для самого себе запропонував Санько.
— Що ж, можна, — пожвавішав Грицик.
— Тоді пусти попаски свого коня і гайда за мною, — запропонував Санько і рушив до човна. Проте нараз зупинився. — Стривай, та ти, може, голодний?
— Та я, взагалі, не відмовився б від доброго шматка м’яса, — відказав Грицик. — Але як хочеш показати мені щось цікаве…
— Грицьку, ходи-но сюди, — покликав Санько.
Грицик здивовано глянув на товариша.
— Ти це мені кажеш? — запитав він.
— Та ні. Тут, коли тебе не було, у мене завівся ще один товариш. Назвав я його на твою честь. Ну, Грицьку, я кому кажу?
Чорногуз, повільно ширяючи крильми, злетів з дерева. Понишпорив неподалік від них у траві і підняв голову з жабуром у дзьобі. Жабур пручався з усіх сил. Чорногуз підійшов до Грицика і тицьнув знахідку йому в руку. Грицик з несподіванки вхопив жабура за поперек і розгублено зиркнув на Санька.
— Вітаю, — сказав Санько. — Ти йому сподобався. Бо не кожному мій Бусько дарує найкраще з того, що потрапить йому до дзьоба.
— Тьху, — бридливо скривився Грицик і відкинув жабура убік. Той на якусь мить завмер, а тоді збрикнув ногами і щез у темряві. А ображений у своїх найкращих почуттях чорногуз злетів у гніздо і заходився клекотати на весь світ, які ж то невиховані ці двоногі істоти.
— Ну, як? — запитав Санько. — Подобається тобі твій тезко?
— А що, непоганий хлопець, — похвалив Грицик чорногуза. — А ти, виходить, вже й птахами почав відати?
— Це ще не все, — відказав Санько. — Хочеш, познайомлю тебе з господарем Дніпра?
Грицик не повірив своїм вухам.
— З ким? — запитав він.
ГОСПОДАР ДНІПРА
Здалеку долетів ледь чутний плюскіт. Він жваво змахнув своїм важким хвостом і повернув голову у той бік.
Взагалі до плюскотів він звик і вже давно навчився їх розрізняти. Не виглядаючи зі сховку, міг безпомилково вгадати, який плюскіт здіймають хвилі, коли вдаряються в очерети чи в берег, як хлюпочуть качки, бавлячись на мілині. Чи як б’є хвостом видра, коли скочується з берега у воду. Він уже настільки звик до всього цього, що сприймав це як частину власного єства.