— А Фуза? — поцікавився Санько і хитро зиркнув на товариша. Фуза — Рашитова донька, до якої Грицик нерівно дихав.
Грицик ніяково відвів погляд:
— Та ніби добре. Теж привіт тобі передавала.
— Вона й досі тобі подобається?
Грицик перевів погляд на Санька. Навіть крізь засмагу було видно, як порожевіли його щоки.
— Так, — сказав він.
— А ти їй?
Грицик відповів не одразу.
— Не знаю, — нарешті сказав він. — Колись думав, що і я їй подобаюсь. А тепер не знаю. Бо тільки хочу до неї заговорити, як вона прикривається рукою і тікає геть.
— Значить, ти їй подобаєшся, — запевнив Санько товариша.
Грицикові очі вдячно зблиснули.
— Спасибі, Саньку. Але, знаєш…
— Знаю, — перебив його Санько. — Тобі цікаво, що з вами буде далі, так?
— Так, — кивнув Грицик.
— А ще ти думаєш, що коли в тебе нема хати, то вам разом не бути, — вів далі Санько. — А в прийми до Рашита тобі теж не хочеться.
Грицик не відповів. Тільки зітхнув так тяжко, аж захилитався човен.
— То що ж мені робити? — запитав він.
— Вам робити, — уточнив Санько. — Дуже просто. Коли нема притулку ні у Воронівці, ні в Рашита, то можна поставити хатку десь біля діда Кібчика.
У Грицикових очах відбилося вагання.
— Але ж чи згодиться вона на це?
— А ти її викради.
— Викрасти?
— А чом би й ні? У них так, здається, й заведено.
— Гм-мм… — тільки й спромігся сказати Грицик.
Якусь хвилину вони пливли мовчки. Грицик заклав руки за голову і роздивлявся довкола. Його погляд зупинився на качці, що валялася біля носа човна.
— Слухай, чого це вона в тебе валяється без діла? — запитав він.
— Чому ж без діла? — заперечив Санько. — Навпаки, я везу її як гостинця.
— Гостинця? — здивувався Грицик. — У такій глушині? Цікаво б знати, до кого ти тут їздиш у гості.
— До хазяїна Дніпра, до кого ж іще…
У Грицика відвисла щелепа.
— До хазяїна? А хіба такий є?
— Побачиш…
Тим часом вони вибралися на затишне плесо, оточене густими очеретами. Санько зупинив човна, тоді приклав пальця до вуст, щоб Грицик не порушив тишу, і заходився поляскувати долонею по воді. Раз, другий, третій…
— Навіщо ти це робиш? — пошепки запитав Грицик.
Санько знову приклав пальця до вуст. Трошки зачекав і знову почав поляскувати. А іншою рукою потягся до качки.
— Дивися туди, — сказав він Грицикові і показав трохи ліворуч, де вода, опромінена сонцем, прозоріла майже до дна. — І міцніше тримайся за облавок.
— Навіщо?
— Щоб не опинитися у воді.
Спочатку Грицик бачив лише тінь, що її відкидав човен. Тоді звідкілясь із темної глибіні з’явилася чиясь довга тінь. Вона блискавично виростала. А тоді…
З вилясками розійшлася водяна поверхня і поряд з човном виринула величезна пащека якогось страховиська. Грицик з несподіванки зойкнув і відсахнувся, ледь утримавшись у човні — така та паща була велика й страшна. У ній заввиграшки могли б уміститися три його голови.
— Привіт, — сказав Санько пащеці і кинув у неї качку. Пащека з ляскотом закрилася. І тільки тепер Грицик збагнув, що то не страховисько, а величезний сомище. Він помахував хвостом, утримуючись на поверхні і пішов у глибину лише тоді, як Санько погладив його довгого вуса.
— Ну як, — поцікавився Санько, — сподобався тобі мій знайомець?
— Ху-ух, — відказав на те Грицик, — таке і в страшнім сні не привидиться. І нащо тобі, Саньку, треба було зв’язуватися з ним узагалі? Нехай би сидів собі в своїй норі і не лякав добрих людей.
Санько відповів не зразу. Він провів поглядом уже нечітку тінь, яка щезала у глибині.
— Дідо Кудьма мене вчив, що треба до всього приглядатися. Бо ніколи не знаєш, що тобі може знадобитися, а що ні.
— Гадаєш, що й від сома може бути користь? — засумнівався Грицик. — Втім, я не проти побачити його в казані.
ЗИМІВНИК ДЕМКА МАНЮНІ
Все було так, як і п’ять років тому. Так само весело заливалося невидиме у травах птаство, бухикали в плавнях водяні бугаї, безнастанно гуділи бджоли. Груди здіймалися ніби самі собою, намагаючись увібрати якомога більше цього духмяного і п’янкого повітря, від якого так солодко кружляла голова, а очі жадібно всотували в себе зелене буяння неозорих трав і неосяжну блакить весняного неба.
— Саньку, поглянь, чи то не та медова яма, куди ми з тобою колись провалилися? — сказав Грицик і кивнув головою на вже зарослий молодою травою виямок, куди зліталися бджоли.
— Та ні, це було набагато ближче до Сули, — відказав Санько. — Туди ще треба цілий день скакати на конях.