— Все повертається на свої місця, — сказав він. — Пастух — найсумирніша істота в світі. Але доти, доки в нього не з’явиться свій Чингізхан.
В очах Басман-бека засвітилися крижинки.
— Гадаєш, нам бракує нових Чингізханів?
Карачобан заперечливо хитнув головою.
— Я цього не казав. Проте вважаю, що мій співбесідник, шановний Ахмет-джан, вельми мудрий чоловік. А його думка мені вже давно відома: наступником великих ханів Чингіза й Батия стане Манглі-Гірей, гідний нащадок славного хана Тохтамиша.
— Гадаю, цієї ж думки дотримується і шановний Карачобан, — без усмішки сказав Басман-бек. — Коли ти не проти, то ми могли б про це погомоніти по дорозі до порту. Там має відбутися щось вельми цікаве, — загадково закінчив він.
У супроводі десятка нукерів вони рушили широкою вулицею, де поряд з шатрами зводилися перші кам’яні будівлі Бахчисарая — нової столиці кримського ханства. Незабаром вулиця перейшла у безмежний смарагдовий степ. Ліворуч здіймалися обриси кримських гір. Назустріч їхали скрипучі гарби з пиляним черепашником та колодами. Басман-бек вдоволено роззирався: йому подобалася ця штовханина й гамір, як, зрештою, і та повага, з якою ці заклопотані люди похапцем кланялися йому.
Нарешті попереду завиднілася безмежна водяна поверхня. Вони проїхали ще трохи і зупинилися біля хащів дикої маслини. За сотню кроків від них показався причал, до якого притулився великий човен. Худі, засмаглі до чорноти невільники зносили з нього якісь ящики. Що в них було — не запитував ніхто. Там могло бути все, що завгодно: амфори з вином та прянощами, сувої краму, сицилійський мармур. І все те вантажилося на вози, що нескінченними валками тяглися до Бахчисарая. Ще два човни чекали своєї черги.
Проте не човни з заморськими товарами притягували погляд прибульців. Посеред широкої затоки ледь помітно погойдувався на широкій лінивій хвилі величезний військовий корабель. Його вітрила ліниво тріпотіли під подувами легкого вітерцю. У крутих обрисах вгадувалася хижа міць.
— Турецька галера, — пояснив Басман-бек. — Від таких галер утікають, як щури, навіть іспанські й французькі кораблі. Їм немає рівних в усьому світі!
З галери долітали окрики наглядачів і посвист нагаїв. Моряки-нукери зійшли на берег, а веслярі — їх було, либонь, не менше сотні — і досі сиділи, бо були прикуті до своїх довжелезних весел.
— Прибув сьогодні зранку, — пояснив Басман-бек. — Поки що з дружнім візитом. А згодом турецький султан має намір продати кілька таких нашому ханові. Бо Крим — то морська держава, — не приховуючи гордощів, докінчив він. — І йому потрібна своя військова флотилія.
ХАН МЕНГЛІ-ГІРЕЙ
Зненацька позаду почувся шалений перестук копит. Карачобан з Басман беком озирнулися. Широким віялом на них летіли тургауди і розривали горлянки у лютому крикові:
— Геть з коней! На коліна!
Над тими, хто запізно падав ниць у куряву, свистів нагай.
— Світлий Менглі-Гірей виїхав на оглядини галери, — пояснив Басман-бек Карачобанові. — Треба й нам злазити, бо, чого доброго, якийсь із цих мугиряк ще й нас огріє по спині канчуком…
Втім особливого невдоволення у його словах не чулося. Бо це був його, Басмана, задум. Надто вже багато охочих запустити в Менглі-Гірея стрілу, а то й накинутися з ятаганом. І стежити за нападниками було дуже важко. Та коли всіх зсадити з коней і змусити нюхати пилюку, — зарадити небезпеці буде багато легше.
Почет Менглі-Гірея з острахом позирав на свого повелителя, чиє чоло пересікала глибока зморшка. Це означало, що він будь-якої хвилини може вибухнути гнівом. А в гніві Менглі-Гірей був нещадний і непередбачуваний. Тому його охоронці-тургауди намагалися триматися від нього на відстані — летіли попереду й кричали:
— На коліна! Дорогу ясновельможному Менглі-Гірею!
А Менглі-Гірей і справді мав причину для невдоволення: його мрія зробити Бахчисарай однією з найкращих столиць світу затягувалася в часі. Років з п’ятнадцять тому він уперше відвідав Стамбул, а ще й до цього часу не міг забути його казкової величі, вишуканості і пишноти. Потому побував там ще не раз, та лише нещодавно поділився зі своїм високопоставленим другом і повелителем заповітною мрією: зробити з нової своєї столиці Бахчисарая пишне місто, що стало б молодшим братом найкращій столиці світу — Стамбулу. І султан, хай продовжиться рід його у віках, схвалив цей намір. Але ті невільники, що їх гнали з Урусії чи Польщі, геть не розумілися на велеліпній пишноті, якою вирізнялися палаци його високого друга і повелителя. Тому довелося ще раз звернутися до султана по допомогу, і той пообіцяв надіслати своїх зодчих. А ті зодчі будівельники, як відомо, даром не працюють. Тож йому, Менглі-Гіреєві, потрібно багато, ду-у-же багато ясиру, щоб на виручені за нього кошти запрошувати десятки й десятки майстрів — каменотесів, мулярів, столярів, малярів…