Припікало. В таку спеку гарно було б поніжитися на лагідній морській хвилі, проте до літа було ще далеко. Мимоволі пригадалися казкові хвилини, які він пережив у незрівнянних стамбульських лазнях.
Менглі-Гірей поворушив пальцем — і біля нього зринув головний писар-юртджі з загостреним калямом[11] напоготові.
— Що ти там записав? — запитав він.
— Вчора, найсвітліший, ти мовив, що твій палац має перевершити вишуканістю київські княжі хороми й покої угорських та польських володарів…
Менглі-Гірей кивнув головою.
— Пиши, — наказав він, — я велю запросити зі Стамбула найліпших майстрів, що зводять лазні. Лазні мають бути не лише джерелом неземної насолоди, а й спрямовувати найсвітліші уми до високих роздумів про долю держави… Зрозумів мою думку?
Писар запопадливо закивав головою і заходився водити калямом по згортку. Менглі-Гірей перевів погляд на дорогу. Кілька десятків простолюдинів уже прикипіли обличчями до пилюки. Над ними переминалися нукери з оголеними шаблями. Трохи збоку, над самим шляхом, височів на коні Басман-бек, один із сотників особистої охорони. Він мав право не схиляти голову перед Менглі-Гіреєм. І зрозуміло чому — цією самою головою він відповідав за безпеку свого повелителя.
Менглі-Гірей ковзнув по ньому поглядом і знову повернувся до своїх думок.
…Атож, мусить бути хоч якась віддяка за підлеглість Порті.
Власне, він би й не робив нічого, жив би собі тихо-мирно з урусами-українцями, як його великий прапрадід Тохтамиш. Проте часи міняються. Коли його діди-прадіди й не чули нічого про Порту, то тепер ось вона — нещодавно обійшла Чорне море і вийшла до пониззя Дністра. Ще трохи — і візьме в обценьки і його кримську орду. Тож треба було обирати — чи рабське підданство Порті чи, бодай і не дуже рівноправний, та все ж таки союз. І він, Менглі-Гірей, після довгого вагання вибрав друге. І, здається, не помилився. Бо чого варті нині уруси? Майже нічого. А литвини з ляхами? У них свої клопоти в Балтійському морі і їм немає ніякого діла до моря Чорного.
Проте не все давалося так легко. Ще й досі серед старійшин є такі, що торочать одне й те саме: треба ще раз спробувати дійти згоди з урусами чи далекими литвинами і купно дати відсіч Порті. Тож, аби не стати рабом Порти, чи й узагалі позбутися життя, він, Менглі-Гірей, мусив стати жорстоким. Не одна шанована голова покотилася на землю, не один не покірний закінчив своє життя на палі.
І тепер турецький султан перед усім світом виказує свою любов і братерську приязнь до нього, Менглі-Гірея. І тепер не тільки уруси, а й ті ж литвини з ляхами тремтять перед ним — перед ханом нехай і маленького, проте дужого Криму. Бо за ним — уся могуть Оттоманської Порти. І варто йому, Менглі-Гіреєві, лише пальцем ворухнути, як десятки тисяч його нукерів разом з турецькими яничарами заполонять уруські й ляхо-польські землі аж до Балтійського моря, аж до тевтонських боліт та низин. А колись, може, вивільниться він, Менглі-Гірей, від залежності заморському сусідові і знову підніметься, як піднялися Чингізхан, Батий-хан, чи й сам Тамерлан.
Але поки що треба кланятися турецькому султанові, надсилати йому ясир для яничарського війська і будувати новий Бахчисарай.
…А над дорогою усе ще літало:
— На коліна!
Нараз нукери кудись пощезали. Чи то кинулися далі, чи застигли десь позаду, чатуючи на кожен порух випадкових глядачів. А тоді з-за шатрів повільно й велично, в оточенні найвірніших нукерів, з’явився Менглі-Гірей. Натовп бухнув лицями в пилюку, боячись навіть підняти очі на свого повелителя. І все ж Карачобан за спинами дужих тургаудів устиг завважити невдоволене худорляве обличчя, маленькі розкосі очі і повні червоні вуста, що їх повелитель звично покусував дрібними гострими зубами.
«Вперед! — наказав він собі. — Більше такого шансу може й не бути!»
Атож, лише кілька рухів: підвести голову, вихопити з-за спини лука, ще секунда на прицілювання — і стріла уп’ється в груди кримського хана. Ні, в груди цілити не варто, бо хто знає, одягнув Менглі-Гірей залізну сорочку, чи ні. Певніше буде цілити в шию або в голову.
А далі… За себе він не боявся. Ризик уже давно став його звичною справою. Він боявся за свого джуру. Але найгірше те, що вони можуть загинути ні за цапову душу. Бо тут, здається, не те що вихопити лука не встигнеш, тут найменший порух — і тобі на шию опуститься нукерська шабля. Ні, треба чекати іншого, щасливішого, випадку…