Карачобан скосив очі у той бік, де мав бути його джура. Ось він, за кілька кроків. Обличчя напружене й бліде, не інакше — теж мріє порішити хана…
Карачобан перехопив його погляд і заперечливо хитнув головою.
І тільки тоді відчув, як його обпікає ще чийсь погляд згори. Атож, Басман-бек. Очі в нього колючі, насторожені і якісь здивовані. Карачобан винувато посміхнувся: мовляв, вибач, що трохи затримався, бо це ж уперше в житті бачу повелителя, а це велике щастя! І він з удаваною щирістю гепнувся лобом у витоптаний спориш, у надії, що Басман-бек зрозуміє його стан.
А Басман-бек усе ще недовірливо свердлив очима свого старого знайомця. Нічого не скажеш — Карачобан поводиться точнісінько так, як і кожен, хто вперше бачить перед собою світлого хана. Звісно, він намагається запам’ятати все, що з цим пов’язано — і яке лице в того хана, і в що він убраний, і який під ним кінь. Це для того, щоб потім було чим похвалитися перед друзями. Тож не дивно, що той трохи запізнився з поклоном.
Проте Басман-бек встиг зауважити, як дивно зблиснули його очі — так, мовби прицілювалися до жертви. І вже тоді на його обличчі відбилися і захват, і радість — як і в кожного, хто має щастя спостерігати як не самого повелителя, то бодай копита його коня.
То хто ж ти насправді, Селім-джан?…
— Слухай, Селіме, — сказав Басман-бек, коли ханський почет промайнув повз них. — Якщо тебе виведуть на чисту воду, — якій смерті ти віддав би перевагу?
Карачобан подивився в його по-приятельському усміхнені очі: на самому їхньому денці чаїлося щось звіряче.
— На палі, — відказав він.
— Це ж чому? — щиро здивувався Басман-бек. — Тобі що — подобається три дні стирчати на палі?
— Зате я встигну сказати своїм ворогам усе, що про них думаю.
…Пізно вночі Карачобан сидів перед багаттям. Його шатро стояло віддалік від інших — чи то ще на околиці Бахчисарая, чи вже на краю неозорого степу. Неподалік з напівсутіні вирізнялися контури його недокінченого будинку, і вітер час від часу доносив звідтіля збуджені голоси будівельників. Каменяр Мелік, що відповідав за будівництво, щойно отримав від Швайки капшук з грішми і тепер ділиться, мабуть, зі своїм товариством.
На небо поволі спливав повен місяць. Слуга неспішно помішував у казанку. На свого господаря він не дивився.
Нараз із темряви нечутно, мов привид, випірнув вовк і улігся перед вогнем.
— Що, Барвінку, набігався? — запитав його Карачобан і запустив руку в густу шорстку шерсть.
Барвінок ударив по землі товстим хвостом-полінякою і широко позіхнув. Цим він ніби давав знати, що навколо все спокійно і ніхто не підкрадається до шатра, аби щось підслухати.
— Така нагода була, — буркнув слуга, не дивлячись на господаря. — Більше, може, такої й не буде.
— Облиш, Грицику, — невдоволено наморщився Карачобан. — Я ж тобі чи не всоте пояснюю, що ми й голови підняти б не встигли, не те, що прицілитися! Та й не в одному Менглі-Гіреєві щастя. Ну, порішимо його, то прийде інший, може, ще кровожерніший. Ні, треба братися з іншого боку.
Проте Грицик був упертий.
— Не розумію, навіщо так обніматися з тим Басман-беком, — правив він своєї. — Від нього ж користі як з цапа молока.
— Від нього — так, — охоче згодився Карачобан, котрого в інших місцях звали Швайкою. — Зате решта бачить, що я з ним на короткій нозі, — і вже не дуже криються. Ні-ні та й ляпнуть щось корисне. Наприклад, про те, що Менглі-Гірей надіслав листа нашому знайомцю Саїдові-мурзі з натяком, аби той доставляв до Криму побільше невільників. Словом, під’юджував того нападати на наші землі… От би якось роздобути того листа, — закінчив він замріяно.
— А яка від того користь? Що з листом нападають, що без нього — один біс.
— Е, не кажи. Бо Менглі-Гірей, коли що, може відкрутитися: мовляв, це кляті кайсаки нападають, а я ні. Я завжди був другом русичів, литовців чи там поляків. А от коли дістати того листа — тоді інша справа: на його голову посипляться протести, звинувачення на весь світ, припиниться торгівля, приведуть до бойової готовності військо… А кому це вигідно? Тільки не Менглі-Гіреєві. Так що тому листу ціни немає… Ну добре, ти краще скажи, що нового виїздив.
— У Козлові[12] ніби йде непогано, — усе ще не дивлячись на Швайку, відказав Грицик. — Там десятків зо три шабель маємо. Денис, він же каменотес Гуркан, каже, що варто лише почати — і їх негайно підтримає до тисячі тамтешніх виноробів і пастухів. Вони давно точать зуби на татарів. А от в Ак-Шейху[13]…