— Хлопці, я так нічого й не второпав! — нетерпеливився Микола. — Що ж там було?
Грицик перевернувся на живіт.
— Для недорікуватих пояснюю ще раз, — сказав він. — Схоже, що той Даган постраждав він нашого Швайки.
— Від Швайки?
— Атож. Розумієш, — Грицик повернувся до Санька, — я ніяк не можу втямити, як це в нього виходить. Ніби все ясно: ось його Барвінок змахує хвостом так, щоб той порух помітив хтось із татарів. Швайка ту ж мить жбурляє убік камінець чи ще щось. Татарин думає, що туди гайнув наш сіроманець, і негайно випускає в нього стрілу. І тут таки отримує стрілу від Швайки. А тим, що спостерігають збоку, здається, ніби в горлянку того, хто стріляв, вп’ялася його ж стріла. Тепер уторопав? — звернувся він до Миколи.
— Та… — почав той. — Щось воно дуже закручено. І не зрозуміло, до чого тут вовкулака.
— І справді, вовкулака тут як приший кобилі хвіст. Це інша історія. Правда ж, Телесику?
Телесик кивнув головою і розплився в посмішці. Дуже вже йому подобався пришелепуватий вигляд довготелесого Миколи.
— Хлопці, та не тягніть за душу! — зрештою заблагав той.
Грицик усміхнувся.
— Ну, як би тобі краще пояснити… Допустімо, ти Швайка і за тобою женуться татари. То ти наводиш їх на Барвінка, якому перед цим наказав зачаїтися в гущавині. А коли татарин наближається, Барвінок кидається на нього. Просто, еге ж? Але іншим татарам здається, буцімто сам Швайка перетворився на вовка.
— То воно що виходить… — почав Микола. — Виходить, що ніякого вовкулаки насправді нема?
— Лиш нікому про це не кажи, — Грицик молитовно склав руки на грудях. — А надто татарам. Бо коли вони про це дізнаються, то перестануть нас боятися.
— Та ну тебе! — махнув рукою Микола і… засміявся. — Ну, хлопці, і накрутили ж ви! Я ще ніколи таким телепнем не почувався.
— Нарешті чую розумні слова, — теж усміхнувся Грицик.
А Микола усе ще не міг угамуватися. Він то чухав потилицю, то посміхався невідь до кого, то смикав себе за вуса.
— Хлопці, а чого ж ми тут сидимо! — зненацька підхопився він. — Коли ми такі, то зараз же підкрадемося до тих татарів і винищимо їх до ноги.
— Не дай Боже! — відказав Грицик. — Вони нам ще стануть у пригоді.
— Як то? — уже вкотре за сьогодні дивувався Микола.
— А так. Нехай рознесуть повсюди, що ми не тільки козаки, а ще й вовкулаки, що відбивають стріли, послані у них. Як гадаєш, навіщо нам це потрібно?
— Е… біс його знає, — стенув плечима Микола.
— То ж бо й воно. Бо коли вони виходитимуть проти нас, простих козаків, то битимуться без страху. А коли вийдуть проти нас — козаків, що вміють перекидатися на вовка, то в них жижки тремтітимуть так, що їм уже не до бійки буде. Скумекав?
У Миколи спалахнули очі.
— Хлопці, та це ж… Слухайте, навчіть мене таких штучок!
— Ну, це так зразу не робиться, — зітхнув Грицик. — Кажу ж тобі, що навіть зараз у мене далеко не все виходить, а я вже скільки вчуся!
Коли повен місяць виплив на небо, хлопці дісталися до плавнів. З темряви їм назустріч виступив Вирвизуб з кількома козаками.
— Як Швайка? — запитав Грицик. — Усе гаразд?
— Здається, прослизнув, — відказав Вирвизуб. — Бо наша стежа не помітила, щоб за його слідом звернув бодай один татаряка.
— Ну й слава Богу, — з полегкістю зітхнув Грицик. — Тепер ти доп’яв, чому ми цілий день скніли в тому степу? — звернувся він до Миколи.
— Та ніби доп’яв, — відказав Микола. — Ми відволікали татарську увагу на себе, чи не так?
— А з тебе таки будуть люди! — запевнив його Грицик. — Правда, Телесику?
— Правда, — зблиснув той зубами. — А коли що — я йому допоможу.
— А я візьму й не відмовлюсь, — Микола підкинув Телесика так високо в небо, що той аж заверещав.
На острові ще не спали. Біля кожного куреня горіло багаття і точилися розмови. Чувся голосний сміх. Тільки біля воронівського куреня всі мовчали.
— Що з ними? — стривожився Вирвизуб і повернув коня у той бік.
Воронівський курінь сидів гуртом і, наморщивши лоби, дивився на протилежний від себе кропивнянський курінь. Поруч стояли десятків зо два козаків з інших куренів і, роззявивши рота, стежили, що з цього вийде.
— Що тут коїться… — почав було Вирвизуб, проте на нього закишкали.
— Воронівці наказують кропивнянцям принести їм свіжого сала, — пояснив прибульцям Колотнеча.
— О! — вигукнув Телесик. Він стрімголов скотився з коня, підсів до воронівського гурту і теж втупився поглядом у кропивнянців.
— Свіжого сала? — здивувався Вирвизуб. — Та де ж ти його зараз візьмеш? У нас вже й старого катма, а їм, бач, свіжого закортіло…