Санько задоволено посміхнувся, пригадавши, як викручується з-під нього Грицик і не може вивернутись… І на шаблях вони теж нікому не поступалися. А от у стрілянні з лука спочатку пасли задніх. Грицик навіть заприсягся, що не повернеться зі степу, доки не навчиться стріляти краще за будь-якого татарина. А от домігся він свого чи ні, Санько дізнатися не встиг, бо його послали в науку до діда Куделі…
Нараз тишу розсік короткий посвист, потім довгий і ще два коротких.
Роздуми миттю відринули від Санька і він схопився на ноги: так висвистував тільки Швайка.
Санько поспіхом зіштовхнув у воду легеньке татарське човенце, видобув з-під куща коротке широке весло і чимдуж погріб до берега. Куций стривожено гавкнув йому услід, проте Санько лише плечем пересмикнув: відчепися, не до тебе зараз! З кожним помахом весла в голові бамкало: Швайка повернувся! І, мабуть, повернувся не сам, а з Грициком, найкращим Саньковим приятелем. Ото буде їм про що поговорити!
Закрут, ще один закрут. І ще…
Човен з розгону вилетів на невеличке прибережне плесо, оточене високими очеретами. Санько у вітанні підніс руку і завмер з роззявленим ротом: замість звичної Швайчиної постаті перед ним стояв татарин у кудлатому малахаї й смугастому халаті. У руках він тримав лук.
БУСОЛ ПРИГОЩАЄ ГОСТЯ
«Ну от і все, — промайнула в Саньковій голові панічна думка. — Треба ж так по-дурному вляпатися!»
Скільки разів він утовкмачував собі, що треба бути обережним, що тут зовсім не ті плавні, які були у них під Воронівкою! Там усе своє — і люди, і птахи, і звірі. А ці — чужі, безлюдні й ворожі. Тут за кожним кущем на нього може чатувати татарин. Як ось цей. Ось зараз накладе він стрілу на тятиву, націлить її на нього і звелить підпливти, інакше… А там — полон, неволя… От тільки чому його серце не віщувало про таку близьку небезпеку? Та ні, може, й віщувало, і Грицько не даремне клекотав, та тільки Санько не дуже до того прислухався. А міг би хоча б лука з собою прихопити. Чи Куцого…
Ці думки блискавкою промайнули в Саньковій голові. А руки тим часом робили своє. Несподівано для самого Санька вони гребонули веслом з такою силою, що те ледве не зламалося. А далі не встиг Санько й наказати собі, що треба впасти на дно човна ще до того, як татарин вихопить стрілу з сагайдака, як уже обличчя його тицьнулося в калюжку води, що зібралася на дні.
А ще за мить човен зашурхотів у рятівних очеретах і Санько перевів подих. Так, на цей раз йому пощастило. Але більше таким роззявою він не буде. Перед тим, як на щось зважитись, він не раз і не двічі прислухається до себе. Але спершу порахується з цим татарином…
Санько обережно, аби ніщо не шелеснуло, описав між прибережними очеретами широке півколо. Потім вузьким протічком, що його сам проклав кілька днів тому, підплив попід берегом до самісінького краю очеретяних заростів і опинився за спиною в татарина. Той, як і раніше, сидів на коні і дивився на те місце, де щойно щез Санько.
— Саньку! — раптом подав голос татарин. — Ти що, мене не впізнаєш, га?
Санько знову завмер — у голосі татарина щось було від такого рідного Грицикового голосу.
Нараз татарин повернув голову і Санькове серце радісно тьохнуло — так, це був він, його найкращий друг Грицик! І найвредніший. Ич, як посміхається! Тішиться, мабуть, з його, Санькового, переляку і ганебної втечі! Ну, почекай, за мною не пропаде… Вже не криючись, Санько дужим помахом весла вигнав човна на чистоводдя і кашлянув. Грицик різко розвернувся у Саньків бік. Обличчя його здивовано витяглося — видно, не чекав він Санька з цього боку.
— Ого! — вихопилося в нього. — Та ти, Саньку, вже підкрадаєшся чистісінько, як Швайка!
— А ти ж як думав, — гордо відповів Санько. Він виліз із човна, підійшов до товариша і подав йому руку:
— Здоров був.
Так уже заведено у воронівських хлопчаків — при зустрічі тиснути один одному руку до тої миті, поки хтось попросить пощади чи бодай поморщиться. Проте цього разу сили виявилися майже рівні.
— Ну, ти, Саньку, й даєш, — сказав Грицик, хукаючи на пальці. — Такими руками треба волам роги виламувати, а не сидіти в цих очеретах.
— В тебе руки теж нічогенькі, — визнав Санько. — Ну, здоров ще раз.
За звичкою воронівські хлопці тепер повинні були схопитися навхрест і затіяти боротьбу. Проте, оскільки в друзів уже з’явився пушок на губах, вони вдовольнилися тим, що з усієї сили ляснули один одного по плечу.
Потім Санько відступив на крок, оглянув товариша з голови до ніг і поцікавився:
— А чого це ти в наших краях розгулюєш у татарській одежі? Хочеш козацьку стрілу у груди піймати?