— У Джурчи Басман-бек звелів розідрати дикими жеребцями одного з кайсацьких вивідників, на ймення Швайка…
Старшина гостро перезирнулася межи собою. Ім’я Швайки було їм відоме. Відомо було й те, що Басман-бек особисто його схопив.
— Далі, — звелів, наче ляснув канчуком, Менглі-Гірей.
— То щоб на власні очі пересвідчитися у смерті того шайтана, Басман-бек з найближчим почтом теж подався у степ. Всього, кажуть, подивитися на смерть того невірного рушили ще сотні зо три глядачів. І… — гінець затнувся. Потім ледь чутно додав: — І жоден з них не повернувся. А коли нукери Басман-бека подалися по їхніх слідах, то побачили понад сотню зарубаних батирів і серед них — Басман-бека.
— І хто ж його зарубав?
— Ще невідомо, світлий хане… Одні кажуть, що то від Дніпра пробрався якийсь уруський чамбул, інші — буцімто повстали уруські невільники.
Мурзи затамували подих. Це було нечувано. Що правда, час від часу зринали чутки, нібито серед невільників є невдоволені. Але щоб дійшло до повстання…
— А що з тим… Швайкою? — запитав Менглі-Гірей.
— Його останків не виявлено, світлий хане… А коней, до яких його прив’язали, знайшли з розірваними горлянками. Схоже, це робота вовків.
За спиною Менглі-Гірея хтось придушено зойкнув. Отже, це таки правда…
Останнім часом біля вечорових багать точилися розмови, нібито в степу з’явилися вовкулаки. Звісно, не самі собою з’явилися — прийшли разом з дніпровськими кайсаками. Не інакше, як хтось із них вмів перекидатися на вовка… Проте більшість кримчаків у це не вірили. А коли й вірили, то заспокоювали себе тим, що ці вовкулаки гасають десь далеко, а до Криму їм зась, бо через вузький і голий кримський перешийок навіть миша не прокрадеться непомічена.
І от маєш — трапилося. У Джурчи, серед білого дня…
— Треба їхати! — рішуче стріпнув головою Менглі-Гірей. — Готуйте коней!
Наперед виступив один зі старійшин, Баслан-мурза.
— Повелителю, — тремтячим голосом почав він. — Вирушати кудись у такий непевний час — то однаково, що наразитися на смертельну небезпеку.
Менглі-Гірей прикусив вуста. Цей старий ворон не кидав слів на вітер. Вже двічі завдяки його попередженням Менглі-Гірей щасливо уникав розставлених сітей.
— То що ти пропонуєш? — глухо кинув він.
— Треба зачекати, повелителю, доки розберуться, у чому справа.
— То ти що — злякався якоїсь казочки про вовкулаку? — Менглі-Гірей намагався видобути з себе глузливу посмішку.
— Йдеться не тільки про казочку, повелителю. Наскільки ми зрозуміли, подивитися на смерть того гяура подалося до трьох сотень вершників. З них понад сотню — загинули, як доносить цей гінець. Разом з Басман-беком. А де ж решта?
Мурзи посилено закивали головами. Так, а де ж решта?
— Можна припустити, що то наші вороги, — вів далі Баслан-мурза. — І невідомо, де вони зараз причаїлися і що замишляють. Тому доки все не виясниться, тобі, володарю, краще зачекати.
— Зачекати? — Менглі-Гірей зробив вигляд, ніби його обурили ці слова. — А на Дніпрі, біля Тягинки, теж чекатимуть?
Баслан-мурза низько схилився і промовчав. Менглі-Гірей знову закусив губу. Так, цей клятий мурза має рацію. Проте й чекати теж не годиться. Як же бути?
Наперед виступив капудан-паша[21]:
— Повелителю, — сказав він. — Якщо ти згоден, до тієї Тягинки можна дістатися моєю галерою.
— Це теж небезпечно, — заперечив Баслан-мурза. — Можна потрапити в шторм, можуть обстріляти невірні.
Капудан-паша побуряковів від образи.
— До твого відома, шановний, — ледь стримуючись, почав він, — мій корабель виходив у океан, де хвилі піднімаються до неба, — і витримав. Від мого корабля втікали найліпші моряки Іспанії та Риму. То що йому якась крихітна калюжа і що йому якісь дикі ватаги? Тож у тебе, повелителю, — повернувся він знову до Менглі-Гірея, — є гарна нагода на власні очі побачити, як мої люди своїми стрілами викосять усі комиші разом з тими, хто в них ховається. Запевняю, що тебе чекає не бій, а легка прогулянка…
Менглі-Гірей схилив у задумі голову.
— Гаразд, — сказав він нарешті. — Дякую тобі, капудане. Я приймаю твоє запрошення. А заодно радий буду зайвий раз пересвідчитися у могутності Порти.
ВІТРИЛА В СТЕП
Схоже, татари щось замислили. Але що саме?
Не раз і не два Вирвизуб запитував про це і в себе, і в товариства, але відповіді не знаходив. На перший погляд, татари, як і раніше, намагалися перебратися за Дніпро.
Проте їхні очеретяні плоти та вербові човники снували так повільно, мовби ворог поставив собі за мету перебратися на правий берег не раніше, ніж за місяць.